Дзвінок у двері пролунав, коли Ольга вже лягла спати… Навіть задрімала…
— Кого це принесло серед ночі? – подумала жінка з роздратуванням і, накинувши халат, пішла відчиняти…
На порозі стояла її студентська подруга Аня… Налякана, вся у сльозах…
— Олю, можна я в тебе переночую? – захлинаючись риданнями, запитала вона.
— Звичайно, проходь… Що сталося?
— Вони вигнали мене з дому, – знімаючи взуття, відповіла Аня…
— У сенсі: вигнали?
— У прямому. Сказали, що я ніхто…
— Проходь на кухню, зараз чайник поставлю, – запропонувала вражена Ольга, яка просто не знала, що на це сказати…
Поки вона заварювала чай, діставала печиво, Аня мовчала…
Взявши чашку, вона пригубила гарячий напій і несподівано запитала:
— А міцнішого нічого немає? Вибач…
— Знайдеться, – Ольга дістала з шафи чудодійний еліксир, сир, порізала лимон…
Накриваючи стіл, подумала: «Видно справа серйозна… Навіть не згадаю, коли востаннє Аня просила щось міцніше чаю»…
— Ну, розповідай, запропонувала вона після того, як подруга залпом осушила перший келих…
***
Вони стали жити разом, будучи студентами. Розписуватися не стали.
Аня мріяла про весілля з лялькою на капоті, викупами і великим застіллям, Мишко – розумів і поважав її бажання.
— Встанемо на ноги, тоді й зіграємо справжнє весілля, – пообіцяв він, свято вірячи в те, що говорить, – таке, як ти хочеш.
Аня повірила… Відразу…
Михайло перебрався до неї в гуртожиток (до цього винаймав квартиру), комендант не мала нічого проти: обидва студенти, чого вже там?
Після закінчення навчання, пара залишилася жити у своїй кімнаті. Ані, яка отримала диплом з відзнакою, запропонували роботу в інституті. Мишко влаштувався на велике, успішне підприємство…
Стали збирати гроші. Задумали обзавестися власним житлом і потім розписатися…
Працювали, як заведенні, брали підробітки, Мишко часто погоджувався на понаднормові.
Але гроші збиралися повільно.
І тоді батьки Михайла запропонували вихід: мовляв, ми купуємо ділянку в місті, а ви – побудуєте будинок… Ми, зрозуміло, допоможемо, чим зможемо…
Молоді погодилися. Навіть зраділи! Вони не розуміли, в яку яму лізуть…
Будівництво тривало довгих десять років…
Був момент, коли Аня чекала дитину…
Свекруха сполошилася:
— Ганнусю, ну яка вам зараз дитина? Кімнатка маленька, будинок ще не готовий. І зарплата у вас – так собі. Коли зʼявиться малюк, тобі доведеться сісти вдома. А хто буде будинок будувати? Ти ж розумієш, що ваша мрія відсунеться на кілька років. Ні, зараз не час… Встигнете ще…
Аня спочатку пручалася, не хотіла позбуватися дитини.
Але Мишко і його мама її буквально доконали. Свекруха мало не за руку відвела майбутню невістку до лікаря…
Будівництво продовжилося у звичайному режимі. Тільки радості Ані це вже не приносило…
Вона якось стиснулася вся, ніби згасла…
Але про весілля продовжувала мріяти…
І ось нарешті настав день, коли Мишко перевіз речі з гуртожитку до свого будинку.
Щоправда, там ще не було внутрішнього оздоблення, але підлога і стеля – були! І комунікації були підведені!
Михайло радів як дитина! Аня реагувала спокійніше…
Однак першої ж ночі, яку вони з Мишком провели у власному будинку, запитала:
— Ну що, будемо готуватися до весілля?
— Ти що, більше ні про що інше думати не можеш? – невдоволено буркнув Мишко, – подивися, скільки всього ще потрібно зробити! І потім: далося тобі це весілля! Тобі що, погано живеться?
— Нормально живеться, – тихо відповіла Аня, – просто я хочу бути твоєю дружиною, дитину завести…
— А ти зможеш? – вирвалося в Михайла, – немолода вже…
Аня, яка не очікувала почути нічого подібного, розплакалася.
Тихенько, у подушку…
— Ну ось, – Михайло різко встав і вийшов зі спальні, – усю радість зіпсувала…
Відтоді їхні стосунки перестали бути такими, як усі ці десять років. Як відрізало.
А, може, це сталося набагато раніше, просто Аня цього не помітила…
Тепер вона бачила Михайла дедалі рідше. Якщо він і бував удома, то спілкуватися не прагнув. Знаходив, чим зайнятися: роботи в будинку було більш ніж достатньо.
У ліжко лягав, коли Аня вже спала…
Свекруха, коли приходила, розмовляла з невісткою крізь зуби…
Дедалі частіше запитувала, коли ж їй подарують онука? І дивилася… з таким презирством…
Словом, життя Ані поступово перетворилося на тортури… Ніщо не тішило. Майбутнє все більше покривалося мороком…
А два дні тому вона, повертаючись із роботи, побачила кафе, де вони з Мишком так любили бувати в молодості…
Там були більярдні столи. Міша вчив її грати… Колись…
І так жінці захотілося туди зайти…
Відчути знайомий запах, поглянути на зелене сукно, замовити улюблений коктейль…
Вона рішуче попрямувала до дверей і раптом стала як укопана…
За склом вона побачила Михайла. Він сидів за столиком із молодою жінкою, точніше – з дівчиною… Обіймав її… Виглядав таким щасливим…
Аня все зрозуміла. Різко розвернулася і пішла геть…
Мишко прийшов за північ. Аня мовчати не стала. Сказала, що все знає. Вимагає пояснень…
— Які тобі потрібні пояснення? Ти що, сама не розумієш: не люблю я тебе більше. Ось і все.
— А за що її любити? – почувся голос свекрухи, яка приїхала ввечері в гості і, не дочекавшись сина, залишилася ночувати. – вона навіть дитину тобі подарувати не може! Повисла в тебе на шиї… Ні сорому, ні совісті!
— Як ви смієте?! – вигукнула Аня, – чого ви лізете не у свою справу?
— Не смій кричати на мою матір! – тут же відреагував Мишко, – ти мізинця її не варта!
— Господинею себе уявила! – свекруха продовжувала підливати масла у вогонь, – тебе, синку, в гріш не ставить, мене не поважає! Скільки ти будеш терпіти цю нахлібницю у своєму домі?
— Нахлібницю? – ахнула Аня, – ви серйозно?
— А хто ти така? Ніхто! – свекруха гидко посміхнулася, – нахлібниця і є! Пожила за чужий рахунок – пора б і честь знати! Мишкові саме час подумати про своє майбутнє. Правда, синку?
Михайло… згідно кивнув…
Аня підхопилася, покидала якісь речі в сумку і вискочила з дому…
***
Вислухавши подругу, Оля зітхнула:
— Ну що тобі сказати, Ань, ти сама винна…
— Я?! – у нещасної від здивування миттєво висохли сльози, – Чому?
— Ти справді не розумієш?
— Я все робила як годиться, старалася, працювала, обслуговувала. Кохала, зрештою… А вони…
— А вони не оцінили?
Аня кивнула, бо була не в силах говорити: знову розплакалася…
— А повинні були? Ти ж сама, добровільно в рабство здалася. Їм і в голову не приходило, що вони зобов’язані з тобою рахуватися. Правильно свекруха запитала: ти хто така? Не дружина? Значить, співмешканка, у якої немає жодних прав. Ні на її сина, ні на будинок. Він же на нього оформлений, як я розумію… Раніше треба було думати, подруго…
— Я ж не знала, що вони такі…
— І знати не треба було. Ти просто повелася як дурна дівчинка…
— Він обіцяв, що ми одружимося…
— Коли? Десять років тому? Ти нормальна, взагалі? Вибач, але не можна ж бути такою дурепою! Та ти бігти повинна була, коли тебе змусили дитини позбутися! Я тоді тобі казала, але ти ж мене не слухала! І ось результат… Найприкріше: ти ж тепер нічого не доведеш. Ні копійки в них не вирвеш…
— А я й не збираюся… Додому поїду, до батьків…
— Ось вони зрадіють…
— Зрадіють. Тато неодноразово казав: кидай його, Анько, ненадійний він мужик… А я не слухала…
— Знаєш, що б сказала моя мама в цей момент? – усміхнулася Ольга
— Що?
— Хто батьків не слухає – вік блукати буде…
— Ну, не століття, – Аня теж усміхнулася, – лише десять років…
Вона звільнилася і поїхала до своїх старих.
Той місяць, що Аня відпрацьовувала і жила в Ольги, Мишко жодного разу не з’явився…
І навіть не подзвонив…
А втрачені десять років життя, на жаль не повернути…
