Мені 29 років. Я самотня мама (не одинока мати, в розлученні, просто з колишнім чоловіком живемо в різних містах і зовсім не контактуємо), доньці 5 років.
Напевно, моя історія банальна і так мешкають тисячі жінок в Україні. І моя ситуація не найгірша, у мене і моєї дитини немає страшних невиліковних хвороб, я не залежна якась і тільки за це треба бути вдячною долі.
Я живу у великому мільйонному місті, працюю в бюджеті (лікарем), робота важка, вкрай відповідальна, на щастя, без нічних чергувань. Але не дуже добре оплачувана – 15 тис. максимум.
Місто мільйонник, знімати квартиру недешево – я винаймаю за 6 тис грн. Звичайно, я хочу взяти своє житло в кредит, але розумію, що ніколи не зможу собі цього дозволити.
Побудовані квартири дуже дорогі, з щомісячною оплатою більше, ніж моя зарплатня, що будуються не варіант, тому що доведеться оплачувати і оренду, і відповідно кредит.
Цього місяця дали 12 тисяч, замість 15. І тут мене накрило, і пишу я сюди просто, щоб виговоритися, може, хтось прочитає і просто підбадьорить якось.
Чоловіка у мене немає, після розлучення і не було нікого (розлучилися давно, ще доньці року не було). Так, чесно кажучи, вже не треба.
Батьки, звичайно, допомагають, не грошима (пенсіонери, а яка нині пенсія), але наприклад, забирають доньку до себе на місяць чи два (живуть у сусідньому невеликому місті, кілька годин їзди), а іноді й грошима, але мені соромно брати у них гроші.
Чесно кажучи, я у розпачі від цієї безвиході. Зневіра — один із семи гріхів. Ну, значить, горіти мені в пеклі.
Щоправда, є ще аліменти, 4 тисячі гривень на місяць, але платить чоловік їх нерегулярно — іноді три місяці не платить, потім надсилає одразу за 3 місяці, ну ми звичайно шикуємо у такі дні.
Але факт у тому, що ти не знаєш, коли вони прийдуть і не можеш нічого планувати. Я навіть не знаю, чи потрібна мені порада (що тут можна порадити), але може хтось був у подібній ситуації і якось упорався насамперед із самим собою.
