— Мамо, ми тобі Дашку привели, вона на вулиці залишилася погуляти, дивись за нею! – син, Віктор, зателефонував Лідії Миколаївні. – Ми з дружиною на ювілей запрошені.
— А як же Даша? Їй у садок завтра! – сполошилася Лідія Миколаївна. – Та й я збиралася до подруги на дачу з’їздити. Домовилися вже з нею.
— Мамо, ну ти що, справді?! Нам через твою примху на ювілей не йти? Ми вже подарунок купили. А Дашку можна не водити в садок. Посидьте з нею вдома, мультики подивіться, – син нервово постукував по корпусу телефону. – Хоча який садок?! Завтра ж субота! Що ти мене з пантелику збиваєш! Точно! Ми в неділю її заберемо! Усе, давай!
Не встигла мати сказати, що в неділю вона зустрічається з приятелькою, як син кинув слухавку.
— Мамо, дай грошей! – до кімнати заглянула молодша донька. – Ми на квест хочемо сходити.
— Лізо, у мене зараз немає вільних грошей, – мати прикидала, скільки лежить готівки в гаманці, скільки залишилося на картці і скільки чекати на зарплату. – Я на ліки відклала.
— Ну, як завжди! – фиркнула донька. – Усі підуть, а я одна вдома киснути буду.
— Добре, Лізонько, – мати встала, потім згадала про онуку, що залишилася на вулиці. – Доню, визирни у вікно, там Дашенька гуляє. Перевір.
— От ще, що на неї дивитися?! Не маленька, дорогу сюди знає, сама прийде, – огризнулася донька.
— Ну навіщо ти так? Вона ж маленька ще! А я поки подивлюся, вистачить у мене тобі на квест чи ні. Скільки тобі потрібно?
Ліза назвала суму. Мати зітхнула. Це якраз та сума, що вона відклала собі на медикаменти. Раз на три місяці вона приймала їх для профілактики. Мабуть, доведеться змістити прийом. Ну, нічого, поболять суглоби, не звикати. Зате донька задоволена буде.
— Ти подивилася на Дашу? – крикнула Лідія Миколаївна Лізі.
— Та подивилася, подивилася, – відгукнулася та. – Он, гуляє твоя Даша.
У цей час дівчинка залізла на залізну гірку і, оступившись, полетіла вниз.
— Ой, здається, вона впала, – Ліза спокійно дивилася, як її племінниця плаче під гіркою.
— Та що ж це таке?! – Лідія Миколаївна, як була в халаті й капцях, помчала через дві сходинки на вулицю. Даша тримала руку у висячому положенні й плакала від болю. Терміново було викликано таксі. На щастя, у травмпункті нічого серйозного на знімку не побачили.
— Забій, – поставив діагноз лікар.
— Ну, хоч не перелом, – з полегшенням зітхнула Лідія Миколаївна, але про всяк випадок зателефонувала синові.
— Вітю, синку, ми з Дашею в травмпункті, але ви не турбуйтеся, у неї просто забій. Вона впала з гірки.
— Мамо, якого дідька?! – розкричався син. – Тобі дитину не можна довірити зовсім? Раз на сто років вибралися відпочити.
— Та все гаразд, відпочивайте. – Матері було ніяково – син так кричав, що лікар, який вийшов у коридор, похитав головою. – Нам навіть бинтувати не стали.
— Гаразд, – зменшив тон Віктор, – з дому більше ні на крок.
Лідія Миколаївна знову не встигла сказати, що в неї квитки в театр – син знову кинув слухавку. Передзвонювати вона не наважилася.
«Що-небудь придумаю. До неділі ще далеко», – подумала вона.
Вдома чекала сердита дочка.
— Ти не могла мені грошей залишити, а потім їхати, куди вам там треба? – накинулася вона на матір. – Усі мене тільки чекають. Давай! Я поспішаю! – вона простягнула руку, вимагаючи готівку.
Мати квапливо дістала всю готівку і віддала Лізі. Та перерахувала і скривилася:
— Прямо копійка в копійку! А, може, я кави захочу?!
— Лізо, донечко, це все! На карті в мене тільки на проїзд на роботу і з роботи, – розвела руками мати.
— Могла б і пішки прогулятися, – пробурмотіла собі під ніс Ліза і вискочила з дому.
— Бабусю, я їсти хочу! – нагадала про себе внучка, і бабуся поспішила нагодувати дитину. Поки Даша їла, Лідія Миколаївна дивилася на неї, підперши щоку кулаком, і думала: «Ось і мої були такими ж маленькими. А тепер он, виросли. Вітюші тридцять років уже! З глузду з’їхати! І Лізі скоро вісімнадцять. Треба ж свято влаштувати дівчинці!»
Потім їй пригадалася телефонна розмова із сином і стало чомусь прикро. Раз на сто років відпочити вирішили? Ну нічого собі! Кожного вихідного, дитину підкидають! І все без попередження. І так доньку не бачать цілими днями: ще й на вихідні сплавляють.
Лідія Миколаївна все життя віддала дітям. Себе обділяла, але останню копійку завжди витрачала на них. Чоловік пішов до іншої жінки, коли син одружився.
— Одного я на ноги поставив, – сказав він дружині, збираючи валізу, – з другою і сама впораєшся. Аліменти платитиму до вісімнадцятиріччя.
Чоловік пішов, грюкнувши дверима. Вона так і не зрозуміла, що робила не так. Начебто й не сварилися ніколи. Вона займалася дітьми, він своїми справами. Так і жили.
У суботу Лідії Миколаївні довелося вибачатися перед подругою.
— Ніно, вибач, внучку привезли без попередження, я не зможу приїхати, як обіцяла.
— Лідо, я не зрозуміла, як без попередження? – здивування й обурення чулися в голосі подруги. У тебе що, своїх справ не може бути? Це що за егоїзм?
— Вони вже подарунок купили, на ювілей зібралися, – виправдовувалася Лідія Миколаївна.
— А ти? Ти зі мною домовилася! Я вже м’яса купила на шашлики, пляшку! Мені це куди тепер? Одній усе їсти й пити? Я нічого не знаю, збирайся і приїжджай! Бери свою онуку, нехай із кішками моїми грається, а ми відпочиватимемо! Усе, таксі вам замовляю. За п’ятнадцять хвилин під’їде. Чекаю!
Подруга скинула виклик. Довелося Лідії Миколаївні по-швидкому збиратися, збирати онуку і виходити до під’їзду.
На дачі в подруги було здорово. Даша навіть забула про свою руку. У неї в розпорядженні була кішка з кошенятами і цілий сад, де можна було гуляти, бігати за метеликами і плести віночки з кульбаб.
— Лідо, – нанизуючи м’ясо на шампур, сварила Ніна подругу, – ти мені вибач, але твої діти сіли тобі на шию. Лізці всього сімнадцять, а запити такі, я мовчу просто! Ти коли востаннє була в перукарні?
— А навіщо? – знизала плечима Ліда. – Я сама собі вдома чубчик можу підстригти. І фарба в мене завжди є. Фарбуюся я сама.
Ніна зробила жест, званий у народі «рука-обличчя».
— А коли ти собі що-небудь купувала? – продовжувала вона соромити подругу.
— Та в мене є, що вдягнути… – знову знизувала плечима Ліда. – Повна шафа одягу.
— Ну-ну, – усміхнулася Ніна, – одягу, що ти до заміжжя собі купувала? Загалом, подруго, час тобі переглянути сенс життя. І зробити висновки. Давай, за нас!
Вона налила напої в келихи. Потім вони погодували Даринку, поклали її спати, а самі душевно посиділи, згадали молодість, мрії, які в них були. Що здійснилося, що ні. Виходило, що у Ліди, крім сім’ї та дітей, більше нічого й не здійснилося. Та й то, від сім’ї тільки назва залишилася.
Проводжаючи наступного дня подругу з її онукою додому, Ніна обійняла Ліду і шепнула їй на вухо:
— Не зраджуй мрії!
Та кивнула.
Удома на них чекали розлючені батьки Даші.
— Мамо, ти з глузду з’їхала? Тягати хвору дитину невідомо куди?! – Віктор був у нестямі.
— Чому невідомо? Ми їздили на дачу до Ніни, – тоном, що вибачається, намагалася заспокоїти сина Лідія Миколаївна.
— Тату, мамо, там так здорово! – намагалася втрутитися Даша, але батьки не звертали на неї уваги.
— Лідія Миколаївна, це безвідповідально! – невістка теж вирішила присоромити свекруху. – Ми ледь з розуму не зійшли, коли сьогодні нікого вдома не застали.
— А чого божеволіти? – не зрозуміла Лідія Миколаївна. – Я б зателефонувала, якби трапилося щось.
— Ну, мамо, ми від тебе не очікували! – син із невісткою забрали доньку і, грюкнувши дверима, пішли.
– Дивні такі, – вийшла зі своєї кімнати Ліза, – щось учора вони не дуже переймалися донькою. Спокійно відпочивали. Сьогодні чого сполошилися?
Ліда подивилася на доньку. Треба ж, сказала все те, що Ліда сама подумала, але сказати не посміла.
— Як сходила вчора? – запитала Лідія Миколаївна в доньки.
— Нормально, – фиркнула та, – усі потім у кафе пішли, а я одна додому поперлася. Тобі ж батько надсилає аліменти. Куди ти їх діваєш?
— Як куди, донечко? – сторопіла мати. – А репетитори?! А новий телефон тобі?! А одяг у тебе з фірмових магазинів?! Я зроду не знала, що футболка може коштувати як велосипед!
— Нічого ти не розумієш у брендовому одязі! – відмахнулася Ліза і пішла до себе в кімнату.
Проходячи повз кімнату доньки, Ліда почула, як та розмовляє з кимось по телефону. Мати прислухалася – йшлося про неї.
— Та я не знаю, виглядає як безхатько. Якісь кофти розтягнуті, спідниці безформні. На волосся взагалі дивитися страшно. Ти б це бачила: якогось незрозуміло-рудого кольору. Чубчик як у першокласника, хвостик. Мені соромно поруч із нею йти. Я не дивуюся, чому татко від неї пішов. Бачила тут його з новою дружиною – красуня! У мене ж “днюха” скоро. Не знаю, як підступитися до неї. Знову почне скиглити: грошей немає, це на ліки…
Ліда більше не стала слухати. Єдине, на чому вона загострила свою увагу, – це на іменинах доньки.
«Хіба я можу її підвести?!» – думала Ліда. – «Я позичу грошей, але в неї буде чудове свято, яке вона запам’ятає надовго!»
День народження наближався. Ліда позичила грошей у подруги, щоправда, не сказала, для чого. Вона купила квіти, замовила торт, який обійшовся їй у копієчку, наготувала салатів, запекла курячі стегенця з овочами. У конверт поклала три тисячі.
Уранці Ліза вийшла на кухню, а мати зустріла її з квітами та конвертом.
— Донечко, вітаю тебе…
— О, конвертик! Скільки там? – не дала договорити матері Ліза і зазирнула всередину. – Це що? Усе?! Ти смієшся?! Добре хоч татко підкинув… А то зганьбилася б перед друзями, скасовуючи кафе, – Ліза роздратовано подивилася на матір. – Квіти у вазу постав. Я пішла.
Донька розвернулася і вже набирала чийсь номер.
— Привіт! Гуляємо сьогодні в кафе! Збір о п’ятій годині.
— Лізо, донечко, а я ось приготувала тут, думала, ти з друзями прийдеш, – Ліда була засмучена.
— А тебе просила, хіба? Кому потрібна твоя курка? Народ хоче тусовку! – здивовано повернулася до неї донька. – Краще б ці гроші мені віддала.
Іменинниця дістала гроші, кинула порожній конверт на стіл і пішла до себе. Через півгодини вона взагалі пішла з дому.
Ліда дивилася на все, що вона приготувала, і хвиля обурення піднімалася в ній. Їй згадалася телефонна розмова доньки, докори сина й невістки, їхня безцеремонність. Згадалися слова Ніни. Вона підійшла до дзеркала.
— Мені п’ятдесят два. А на кого я схожа? – Вона вперше за багато років критично подивилася на себе збоку. Непогана фігура ховалася за мішкуватими спідницями і кофтами. Ні грама макіяжу. Втомлене обличчя, синці під очима. Волосся на мочалку схоже. – Баба Яга красивіша була і модніша. А заради чого все? Заради претензій і невдячності?! Адже ніхто жодного разу не запитав, чого я хочу!
Ліда ходила квартирою, і всередині в неї все кипіло. Усе життя заради дітей! Чоловікові уваги було мало, на себе наплювала, лише дітям усе, тому й пішов.
— Я б теж пішла, – усміхнулася вона вголос. Потім узяла телефон.
— Ніно, дай мені номер твого перукаря. А в магазин зі мною сходиш? Але з получки, а то я тобі ще за свято для доньки винна, – гірко усміхнулася Ліда. Вона розповіла, як дочка прийняла її подарунок.
— Вважай, це був мій їй подарунок, – хмикнула подруга, – а з тобою я сама скрізь сходжу, щоб ти не передумала. Збирайся! Сьогодні свято не тільки в неї, а й у тебе.
Ледве вони поговорили, як пролунав дзвінок від сина.
— Мамо, ми Дашку закинемо зараз. Нас Лізка в кафе покликала.
— Мене немає вдома і сьогодні не буде, – відповіла Ліда і поклала слухавку. На очах виступили сльози.
— Ось так! Матір не звуть! Тільки й годиться – грошей із неї витрусити, та з онукою посидіти. А як святкувати, це без мами! – Сльози текли по щоках. – Ну, сама винна.
Телефон знову задзвонив. Знову син.
— Мамо, ти що? Куди тебе понесло? Ми вже під’їхали! Не везти ж нам її назад додому?! – обурювався син у слухавку.
— Везіть куди хочете! Під’їхали вони! Ти в мене запитав: вільна я чи зайнята?! Що за нахабна безцеремонність? І надалі, за два дні попереджайте, що хочете залишити мені дитину. Проти Дашки я нічого не маю, але в мене є і своє життя. Ти мене зрозумів?
Син мовчав, ошелешений материнською відсіччю.
— Я не чую! Ти мене зрозумів? – суворо запитала Ліда.
— Зрозумів, – розгубивши весь запал, повільно відповів син.
Мати відключила виклик, а Вітя ще довго дивився на згаслий екран і мовчав.
Наступного дня Ліза не впізнала матір. Повернулася вона пізно ввечері, коли Ліда вже спала. А вранці, вийшовши на кухню, здивовано подивилася на красиву жінку, що сиділа за їхнім столом і пила каву.
— Здрастуйте! А мама де? – Ліза роздивлялася незнайомку.
— Ніде, – відповіла Ліда.
— Мама?! – очі в доньки полізли на лоб.
— Ні, голограма! – також спокійно відповіла мати. – Ну що, з повноліттям тебе?! Відтепер аліменти закінчилися. Я теж зобов’язана була тебе утримувати до вісімнадцяти років. Я свою місію виконала. Якщо підеш вчитися далі, допомагатиму матеріально. Зауваж – не утримувати, а допомагати. Ну а якщо працювати надумаєш – перешкоджати не стану. Можеш навіть квартиру зняти. Пора вчитися самостійності.
Ліза не вірила ні вухам своїм, ні очам. Завжди зашугана мати, тепер сиділа гордо, як королева. Стильна подовжена стрижка, легкий макіяж, модний брючний костюм, навіть сережки, які вона сто років не носила, елегантні.
— Я на роботу. Посуд помиєш. Їжі там – на три дні. Торт можеш з’їсти. А я на дачу до тітки Ніни після роботи. У мене свято – діти виросли. Вільне життя з чистого аркуша!
Ліза дивилася у вікно, як із під’їзду вийшла струнка жінка в розквіті років, легко перестрибнула на високих підборах через калюжу і легкою ходою зникла за ріг будинку. Донька сподівалася, що мама передумає, знову стане, як колись, але Лідії Миколаївні більше сподобався образ орлиці, яка гордо розкрила крила назустріч вітру змін.
