Я дивилася на той шматочок червоної риби на вітрині так, ніби це був якийсь недосяжний скарб. Слинка текла, сил не було: вдома декрет, постійна економія, кожна копійка на рахунку, бо ж іпотека душить.
Аж смішно — доросла жінка, а мріє про скибочку слабосоленого лосося, як про диво.
— Купи хоч маленький шматочок, так хочеться, аж в очах темніє! — несміливо попросила я свого чоловіка Максима, коли він збирався до супермаркету.
— Ти що, з глузду з’їхала? — він так вирячив очі, ніби я попросила діамантове кольє. — Ти цінники взагалі бачила? Яка нам червона риба?! Ти в декреті сидиш, грошей нема, премій не дають, ще й платіж за квартиру на носі!
Звучить логічно, правда ж? Криза, кредити, треба затягнути паски. От тільки «немає грошей» у нашій родині стосувалося лише мене та дитини.
Того вечора Максим прийшов додому з пакетом, у якому весело дзеленчало дороге крафтове пінне, а до нього — добірні креветки, чипси та кільця кальмарів.
— Захотілося — і купив, — буркнув він тоді, мабуть, уперше за наші спільні роки. — Я що, права не маю розслабитися? Я гарую як віл!
Ми одружені чотири роки, нашому синочку зараз два з половиною.
Іпотеку брали ще в перший рік сімейного життя, куди ж без неї.
Тоді чоловік бив себе в груди: «Вирулимо! Навіть коли підеш у декрет, якось прорвемося».
До того, як з’явилася дитинка, я отримувала гарну зарплату, ми непогано відклали ще до весілля. Максим зі своєю мамою теж мали заощадження, тож на перший внесок вистачило без проблем.
Спочатку я справді не відчувала якогось безгрошів’я чи потреби рахувати кожну гривню. Мої виплати на малого теж були вагомою підмогою.
— Відкладати б їх, — часом зітхав чоловік. — Але боюся, тоді доведеться сидіти на одних макаронах.
Усе почало мінятися непомітно, коли сину виповнилося півтора року і виплати суттєво зменшилися. Максим міг спокійно піти в магазин і накупити собі улюблених делікатесів. Ані мені, ані дитині він не брав нічого зайвого.
— Я ж зарплату тобі віддаю, — виправдовувався він. — Ми на неї їмо, за іпотеку платимо. Можу я хоча б свою премію витрачати так, як хочу? Я це люблю, чому я не маю права себе побалувати? Тобі треба — ти ж ходиш у магазин, от і купи.
— Що я куплю? — дивуюся. — Продукти на борщ і кашу дитині? Так там усе розраховано до копійки. Ми не голодуємо, але на те, щоб побалувати себе чи малого, мені просто не залишається. І що означає «премію залишаю собі»? Хіба це не частина нашого спільного бюджету?
— Ну ти ж сама казала минулого місяця, — уїдливо кинув чоловік, — що купиш собі щось із «дитячих» грошей! І малому ти постійно ті дорогі йогурти тягнеш, як тільки виплату отримуєш!
Теж мені, порівняв.
У мене тоді просто в гаманці вітер гуляв, тож я відклала покупку до надходження грошей. Максиму ж ми весь цей час купували одяг і взуття без жодного звуку, значно частіше, ніж мені.
Я ж розуміла: чоловікові на роботу треба в чомусь ходити, а я можу і в старих джинсах із кросівками з візочком погуляти.
— Ну ти й порівняв! — не витримала я. — Розмір моїх дитячих копійок і твою премію! Ще й позаздрив рідному сину, що йому йогурти купили!
Я вважаю, що якісні молочні продукти для дитини — це не розкіш, а здоров’я.
А от креветки з мідіями під пінне — це вже шик, просто забаганка. Я не проти того, щоб іноді себе тішити. Але тішив себе чомусь виключно Максим.
Він чудово знає, що до його чипсів я байдужа. Зате я втрачаю розум від червоної рибки і ніколи б не відмовилася від свіжих фруктів. Тим більше, що це можемо їсти ми всі, разом із дитиною.
— Ну треба економити, — несподівано підтримала сина свекруха. — Вийдеш на роботу — будеш купувати те, що душа забажає.
А я ж її завжди вважала дуже розсудливою жінкою…
— Чоловіки — вони ж як діти, — м’яко пояснила вона мені свою позицію. — Максим і так почувається обділеним увагою. З’явилася дитинка, і він відійшов на другий план. Ну хай купить собі ту смакоту, а ти потім візьми щось собі й дитині зі спільних грошей.
Я з нею категорично не погодилася: спільні гроші в нас розписані строго по статтях.
А я вдома сиджу не просто так, а дитину доглядаю. Зате Максим, почувши мамину підтримку, окрилився ще більше.
— Малому можна і з твоїх виплат черевики взяти, — якось видав він, коли я побідкалася, що на осіннє взуття синові може не вистачити. — Я ж сказав: моя премія — це мої гроші.
А потім у наше життя прийшла криза, і все загострилося до краю. Максим віддавав зарплату, а на свої забаганки спускав залишки премії, які танули на очах. Демонстративно не купував нічого з того, що люблю я.
— Дуріє хлоп, — зітхнувши, погодилася згодом навіть свекруха.
— Неприємності в нього на роботі, от і нервує, що не витягне сім’ю з дружиною в декреті. Може, скорочення плануються. Боїться взагалі на вулиці опинитися.
Як у воду дивилася. За два тижні після цієї розмови чоловік прийшов додому чорний як хмара.
— Звільняють? — тихо спитала я.
Він лише кивнув. Розповів, що вже тижнів зо два розсилає резюме, але марно. На таку зарплату вже ніде не беруть. Та й на скромніші посади черги стоять — люди втрачають роботу, роботодавці це відчувають і пропонують копійки.
— Що будемо робити — уявлення не маю, — приречено розвів руками Максим.
— До садочка ще п’ять місяців, — кажу. — На моїй роботі скорочень немає, навпаки, дві дівчинки готуються стати мамами. Мене з руками й ногами заберуть хоч завтра. Давай так: я виходжу на роботу, а ти сідаєш із сином? За ці місяці щось підшукаєш, переб’ємося.
І він погодився.
З тим, щоб вести господарство і глядіти дитину, проблем не виникне. Треба віддати Максиму належне: він ніколи не ділив хатню роботу, міг і прибрати, і їсти наварити.
За тиждень я виходжу з декрету. Ні, я не буду демонстративно ховати від чоловіка частину своєї зарплати.
Не буду тикати йому в ніс своїми грошима, пропонуючи купити малому куртку виключно за його рахунок. Але я точно знаю, якою буде моя перша покупка з авансу.
Тільки одна. Я урочисто дістану її з пакета і покладу на стіл перед ясними очима свого новоспеченого домогосподаря.
— Здоровенний шмат найдорожчої червоної риби, — поділилася я планами зі свекрухою.
— І більше ніякої помсти не буде? — з усмішкою спитала Максимова мама.
— Не буде, — хитаю головою. — Просто хочу дати йому це відчути, вколоти трохи. Він дуже негарно чинив.
— За що я тебе й ціную, — кивнула свекруха. — Не мстива ти душа. Але, цур, поклич мене в гості того вечора! Я дуже хочу це бачити.
На тому й порішили.
Ми лише трохи адаптували цю розповідь для публікації, щоб зберегти її теплоту та життєву правдивість. Іноді найкращий урок — це не гучні сварки чи докори, а можливість м’яко поставити людину на твоє місце.
Як гадаєте, чи зрозуміє чоловік свій промах, побачивши той самий шматок риби, якого так потребувала його дружина?
