Мишко та Семен разом грали, ходили до школи, розвідували околиці, рибалили на річці. Мріяли про далекі подорожі, про міське життя, разом закінчили сільськогосподарський коледж і повернулися в рідне село.
Не змогли звикнути до міста, хоч і молоді.
Першим одружився Мишко. Хороша дружина вийшла з сусідської Маринки, зустрічалися та й одружилися. Семен був свідком на весіллі у друга.
Усі в селі заспокоїлися після Мишкового весілля, зазвичай довго ще гуляють односельці, був би привід.
Але тут пронісся слух над селом:
— Чули, Семен одружується на Зінці? — обговорювали новину біля магазину і просто на дорозі, на розі, якщо зустрічалися сусіди.
— Не може бути, — рішуче сказав, як відрізав, Мишко, коли цю новину принесла йому Маринка з роботи. — Не вірю, щоб тихий і спокійний Семен одружився на цій недолугій.
— Віриш не віриш, ну запитай сам у свого друга.
У селі всі знали цю сім’ю, матір Ганну та її дочку Зінку. Зінка була старша років на вісім за Семена, і як вона могла йому задурити голову, ніхто не розумів.
Односельці не любили цю сімейку, вважали їх скандальними й незговірливими, при зустрічі з ними не розмовляли, не дай Боже потрапиш на злий язик.
Якось швидко одружився Семен. Весілля його з Зінкою нагадувало більше поминки: ні гучних тобі тостів, ні застільних пісень, ні танців до упаду, як на інших весіллях. Дивлячись на молодих, навіть язик не повертався побажати їм щастя в сімейному житті.
— Семене, як ти примудрився одружитися на цій Зінці? — задавався питанням друг Мишко, але той відмовчувався й важко зітхав.
Зінка здорова й потужна, груди колесом, усі вирішили, що подобаються Семену такі могутні жінки, от і вибрав її.
Мати Семена — Оксана — була тихою і скромною, нічого (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) не говорила про одруження сина, хоча була в шоці від новоспеченої невістки. Вона, дивлячись на ікони у своєму невеликому будиночку, молилася:
— Слава Богу, що Семенові дістався будинок моїх батьків, він ще міцний. Там і живе з дружиною. Слава Богу, що Зінка не прийшла в мій дім…
Що б тоді я робила? П’ятий кут шукала? Та й не поміститься вона в мій будиночок…
Зінка зі свекрухою навіть і не розмовляла, просто поглядала на неї з висоти свого зросту. З перших днів сімейного життя дружина взяла кермо влади у свої руки.
Семен працював агрономом, з ранку до вечора в полі. А коли приносив додому зарплату, дружина одразу ж вивертала його кишені й забирала все до копійки.
Правда, Зінка була господарською, дім сяяв чистотою й порядком, але з чоловіком поводилася, як із кріпаком.
— Семене, вичисти у свинок, Семене, винеси помиї, Семен те, Семен інше, — не встигне переступити поріг увечері після роботи, одразу вказівки.
Він мовчки виконував усі її вказівки, в душі сподіваючись:
— Може, зʼявиться у нас дитина, стане “мʼякше” Зінаїда, — тішив він себе, але вголос не вимовляв.
Семен мріяв про сина:
— Підросте синок, і буду я йому показувати наші потаємні місця, знайомі з дитинства, разом будемо ходити на річку, в ліс по гриби.
Але одного разу він заїкнувся про дітей, Зінка одразу ж озвучила свою позицію:
— Навіть думати про це я не збираюся! Терпіти не можу дітей, поки будуть рости, мене по світу пустять. А виростуть, до нитки оберуть. Не потрібні мені дармоїди, — сказала, як відрізала. — Тебе, дармоїда, мені вистачає.
Вона взагалі всіх поспіль вважала дармоїдами, хоч і Семен працював і намагався по господарству догодити дружині під її пильним оком.
Вона матері своїй казала:
— Семен — дармоїд, у сім’ю грошей мало приносить, — тоді й теща починала пиляти бідного зятя.
Але минув час, розсварилася Зінка зі своєю матір’ю, не поділили щось, тоді й її мати потрапила в розряд дармоїдів.
Не стала ходити до матері й до себе нікого не пускала.
На роботі Мишко пропонував Семенові:
— Давай у суботу на ніч на риболовлю, відтоді, як ти одружився, не були там з тобою.
— Ні, не можу, — тільки й відповідав друг.
Одного разу Мишко із Захаром прийшли до Семена на подвір’я, привітати його з днем народження, якраз був вихідний.
Не встигли увійти на подвір’я, як на ґанок вийшла Зінка і, вперши руки в боки, грізно промовила:
— Ідіть, звідки прийшли, нічого тут робити дармоїдам і ледарям. Не вийде Семен з дому, не для вас його свято. Я все сказала, більше щоб тут я вас не бачила, — і назад зайшла до будинку.
Так і не привітавши друга, мужики пішли своєю дорогою.
***
Минуло п’ять років сімейного життя Семена.
Дуже він змінився. Молодий і здоровий мужик перетворився на забитого, згорбленого чоловічка, на замкнутого і мовчазного.
— Незрозуміло мені, — думав Мишко, дивлячись на друга, — навіщо і як він усе це терпить? І справді кажуть, от зрозумій чужу душу, якщо буває і у своїй не розберешся.
Але у Зінки на життя були свої плани, гроші вона витрачала на себе. Купувала собі нові речі, чоловік і так обійдеться.
Навіть шубу собі купила нову і гордо розгулювала по селу, щоб односельці заздрили.
Ніс догори, нікого не помічала і ні з ким не віталася.
І раптом її тітка в районі пішла з життя, залишила на околиці міста свій будинок у спадок Зінці. Зраділа та, і через деякий час вирішила:
— Семене, нічого тут нам у глушині пропадати, поїдемо жити в місто, будинок стоїть порожній, — наказала чоловікові збиратися, звісно, згоди його ніхто не питав.
Поїхали Зінка з Семеном.
Минуло трохи більше року, як, на здивування всім односельцям, з’явився в рідних краях Семен.
З’явився не сам, а з худенькою і стрункою молодою дівчиною, повітряною, і називав він її, не інакше, як «сонечко».
— Семене, привіт, це хто з тобою? — зупиняли односельці.
— Дружина моя Анечка, вірніше майбутня, весілля у нас скоро, — гордо відповідав він, розправивши плечі й не зводячи з неї закоханих очей.
Анечка була типовою дівчиною з міста, та й у селі ніколи не була, а тут зважилася жити.
Абсолютно не мала жодного уявлення про сільське життя, ставила питання Семену, а той терпляче їй пояснював: як затопити піч і обов’язково відкрити засувку, як годувати курей та іншу майбутню живність, як правильно грядки копати.
— Семене, як ти примудрився таку дівчину умовити змінити міське життя на сільське?
На що Семен тільки посміхався і мружився:
— Любов у нас…
Він знову працював агрономом.
Весілля було веселе і гучне, в односельців серце раділо, дивлячись на щасливих молодят.
Наречена була в білій сукні, легка й повітряна, як небесна хмаринка, а наречений не зводив з неї закоханого погляду.
Анечка викладала в початкових класах, де її одразу полюбили й учні, і колеги, і батьки. Семен поруч зі своєю дружиною розцвів, поправився.
Михайло не міг натішитися за долю свого друга.
Знову, як і раніше, їздили на нічну риболовлю, відзначали разом день народження. Тільки іноді на вихідних Семен возив свою дружину в місто в кінотеатр.
Прижилася Анечка в селі, потроху втягнулася в сільське життя.
Зустрічала вечорами чоловіка, який пропадав на полях, приїжджав іноді брудний, втомлений, але задоволений своїм сімейним життям.
Все було добре, але тут Семен влаштував нове випробування дружині. Привів на подвір’я корову, купив.
— Коханий, що ж я буду з нею робити? — злякано запитала дружина, дивлячись на рогату красуню.
— Для початку треба ім’я їй дати, — сміявся чоловік. — Назви якось її. А то як без імені?
— Ой, як же назвати її? — думала Анечка. — А може, Зорькою назвемо, я навіть десь читала, що так корову називають.
— Ну значить Зорькою й буде, — відповів чоловік. — Якраз (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) на зорі й потрібно доїти її, а потім у стадо виганяти. Я на роботу рано завтра, впораєшся?
— Але я не знаю, як доїти корову, не вмію, не знаю, з якого боку до неї підійти.
— Зараз Рая прийде — сусідка, вона й навчить тебе всім премудростям, коли я вів Зорьку, вона зустрілася, пообіцяла.
Якраз і прийшла Рая, жінка в літах, але ще не стара, добра й життєрадісна.
— Значить так, Аню, — і показала, як правильно і з якого боку підходити до корови.
А заодно навчила, як готувати смачні пиріжки й варити варення. Поки Семен якісь справи робив, Анечка раптом розплакалася, а Рая навіть остовпіла.
— Анюто, ти чого це? Образила я тебе ненароком? Ну що таке? — занепокоїлася сусідка.
— Ой, тітко Рая, боюсь, як би Семен мене не кинув.
— З чого це ти взяла?
— Та я така невміла. Нічого не можу, ні тісто замісити, ні пиріжки спекти, і на сільську я зовсім не схожа. Ну яка від мене користь? — схлипувала Анечка.
— Господи, та Семен тебе любить і обожнює. Ти — його справжнє щастя. Викинь ці думки з голови. Він он який красивий поруч з тобою став, — переконувала її Рая.
А невдовзі Семен ще щасливіший став.
— Любий, дитинка у нас буде, — обрадувала його дружина.
Від щастя Семен навіть розгубився і не знав, що робити, а потім підняв на руки дружину й міцно поцілував.
— Це ж яке щастя, синок народиться.
Так і сталося, зʼявився у них син. Семен гордий ходив по селу й швидше додому біг.
Все було добре. Тільки одного разу затьмарилося життя Семена й Анечки, і то ненадовго. Зупинилося таксі біля їхнього дому й вийшла звідти, крекчучи й лаючись, Зінка.
Не було на ній вже колишнього шарму й одяг на ній поношений, мабуть, і життя її таке ж стало.
— Додому я приїхала, — видала вона Семенові.
— А кому ти тут потрібна? Це не твій дім, он іди до матері своєї. Забирайся звідси поки я добрий, — завівся Семен.
Зінка, лаючись на все село, потопталася, проклинаючи всіх, і, сівши назад, поїхала в місто, навіть не зайшла до матері.
Так і живуть Семен з Анечкою.
Виховують сина Юрка, якого тато дуже любить і всюди водить за руку, розповідає йому все, що знає сам. Юрко підростає, а скоро у них ще буде поповнення в родині.
Ганна поправилася, розцвіла ще більше й радіє, що стала схожа на сільську.
Ця історія — це справжній гімн любові, яка здатна змінити життя. І так в житті буває.
Як ви думаєте, чи варто було Семенові так довго терпіти Зінку, чи він мав “звільнитися” раніше?
