Якось я притягла додому важкі сумки продуктів. Чоловік хворів, застудився сильно, і точно був удома.
Я увійшла до передпокою і кричу:
— Візьми в мене сумки!
А він лежить, температура висока, потіє під ковдрою.
— Тобі взагалі на мене начхати, так? , — Запитує чоловік дуже зло.
Він не розуміє, навіщо смикати хвору людину. Просто зніми чоботи і сама віднеси сумки на кухню.
Я ж стою в передпокої і мало не плачу від образи. Чоловік з температурою, мені здається, все одно чоловік, і нічого страшного, якщо ти встанеш і допоможеш дружині донести сумки до кухні. Я не прошу рояль дотягнути: це просто сумки, і одна хвилина.
Пам’ятаю, що ми тоді сильно посварилися, бо у кожного була своя правда, і вона була важливіша за мир у сім’ї.
Це було 14 років тому, і стосунки були на стадії відвойовування свого простору на території сім’ї.
Потім чоловік вчився водити перший автомобіль, почував себе невпевнено, нервував за кермом. Я пішла на якийсь концерт, і попросила мене зустріти біля найближчого метро о восьмій вечора, після концерту. Метро – як орієнтир.
У підсумку концерт продовжився до 21-30, і чоловік чекав на мене дві години. Вийшовши із зали, я зрозуміла, що до метро звідси далеко, і я на своїх підборах буду йти ще півгодини.
Я зателефонувала чоловікові і почала пояснювати, як йому за мною під’їхати прямо до концертної зали. Тоді не було навігаторів, були карти, звичайні, паперові.
Він не дуже розумів, як і куди по них їхати, він лише тиждень за кермом без інструктора. Чоловік почав сердитися, що він і так чекає дві години, так ще кудись треба їхати, і він зараз загубиться, і точно нам не зустрітися тоді, і краще він ще зачекає біля метро, бо це чудовий орієнтир, зрозумілий обом.
Я йшла до метро, було темно, я на підборах, натерла ногу і сердилась на чоловіка за те, що він не зірвався до мене і не поїхав назустріч.
А чоловік сидів за кермом і сердився, що жінки не знають, що хочуть. Пам’ятаю, що ми тоді дуже посварилися.
У кожного була своя правда, і вона була важливіша за мир у сім’ї. Пройшло багато років у шлюбі.
Вчора ввечері у мене дуже розболілася голова. Я випила таблетку і лягла під ковдру, тому що верески дітей, доставляли мені фізичний біль.
Але діти — це діти, і молодшій всього два, і вона не розуміє, що “мама бо-бо”, і лізе грати і цілуватися. Я аж стогнала від того, як розколювалася голова.
Я не зрозуміла, як заснула. Виявляється, чоловік забрав дітей і пішов гуляти.
Надворі був дощ і неприємний вітер, але вони чесно прогуляли півтори години. Коли вони повернулися, я прокинулася, і голова майже не боліла.
Виявилося, що у чоловік теж почувався погано, з’їв щось не те, і його “нудило і крутило”, але він розумів, що хтось із хворих повинен бути сильнішим, щоб дати іншому одужати.
Можна було лягти і мірятися рівнем болю та ступенем нещастя, а можна було забрати дітей і піти дощової ночі на немилу, але рятівну для мене прогулянку.
А тиждень тому, коли він лежав із температурою, я теж саме зробила для нього. Тобто для себе, адже його одужання — це мій пріоритет.
Три роки тому, я чекала дитину, проводила весілля. Замовники-молодята хотіли “тільки тебе”, тому мій живіт, який з’являвся в залі раніше за мене, їх не бентежив.
У день мого заходу у чоловіка був корпоратив та церемонія нагородження, на якій йому мали вручати якусь подяку. Вранці я попрасувала йому сорочку і довго підбирала краватку.
Увечері я надіслала йому свою фотографію, де я ошатна, гарна, з макіяжем, поруч із молодятами. Мовляв, помилуйся, чоловіке, яка я красуня, хоч і з животом.
— Ти що, на підборах? — Запитав чоловік. Він знав, що у мене набрякають ноги і на підборах особливо тяжко.
— Так, це ж весілля. Не можу ж я в балетках і з крапельницею магнезії вести урочистий захід, — відповіла я.
— А балетки з собою хоч би? Чи ти так і прийшла без них?
— Без них, — зітхнула я. Я взагалі в таких побутових справах не продумана зовсім. Забула балетки.
Через дві години я побачила чоловіка, який покинув свій корпоратив, заїхав додому по мої босоніжки на плоскій підошві, і привіз мені.
На той момент я практично плакала на підборах, і була страшенно рада бачити чоловіка.
— А як же твоя нагорода? — Запитала я, перевзуючись. Я переживала за чоловіка, що через мене він пропускає щось важливе для нього.
— Ось моя нагорода, — відповів він і кивнув на мій живіт.
Сім’я — це коли пріоритети розставлені у бік партнера, тобі самому від цього добре.
У кожного з нас, як і раніше, своя правда, але ми її більше не тлумачимо один одному, тому що бути щасливими нам тепер важливіше, ніж бути правими.
