– Якщо не брати до уваги того, що чоловік ростив уже чотирирічного сина на стороні, винаймаючи на мої гроші квартиру коханці, і навіть не збирався йти. А що, зручно ж! Там – любов, тут – достаток. Він же розумів, що на моїй машині їздить, у чотирикімнатній квартирі живе, яка теж моя

Христина розлучилася пів року тому. Звісно, колишнього чоловіка жінка зі своєї квартири негайно виставила, та ще й виписала через суд, щоб ніяких «але» не було.

Але це, як виявилося, був тільки початок історії.

– А чого мені було соромитися? – знизує вона плечима в розмові з кумою. – Я йому не мщуся, просто вирішила забрати все, чим він мені, по суті, завдячував.

А як він хотів? Жити-поживати, добра наживати, працювати на гарній роботі, ще й дитину на стороні ростити, і щоб я це все оплачувала? Якось аж занадто!

Христині 42 роки, у неї від колишнього чоловіка донька, їй тринадцять. Жінка не збирається чинити жодних перешкод спілкуванню дитини з батьком, це – святе.

Інша річ, що донька зараз на тата дуже ображена. Чому? Бо тато перестав дарувати подарунки, гроші на телефон не «кидає», у кіно не повів.

– У мене зараз просто нема грошенят, – пояснив турботливий татусь дівчинці. – Мамі своїй подякуй, я роботу змушений шукати. Ні, сонечко, до нас із тіткою Сашею я тебе теж запросити не можу.

Ти ж бачила, ми живемо в однокімнатній, ще ж братик твій… А квартири більшої ми поки не подужаємо винайняти.

Донька у Христини, на щастя, розумна, усе зрозуміла правильно, ще й мамі вона дуже співчуває.

Але ображена не лише донька. Колишня свекруха теж висловилася, мовляв, негоже Христині колишньому чоловікові мститися.

Розійшлися – і по всьому. Свекруха, тим паче колишня, одразу ж пішла за відомою всім адресою.

– Ага, розійшлися, – усміхається Христина. – Якщо не брати до уваги того, що чоловік ростив уже чотирирічного сина на стороні, винаймаючи на мої гроші квартиру коханці, і навіть не збирався йти.

А що, зручно ж! Там – любов, тут – достаток. Він же розумів, що на моїй машині їздить, у чотирикімнатній квартирі живе, яка теж моя. До останньої нитки на ньому все – моє. Просто казковий нероба і пристосуванець.

Ще й мене ж звинуватив: йому уваги не вистачало, я більше часу роботі приділяла.

У шлюб із колишнім Христина вступала п’ятнадцять років тому.

Були стосунки, начебто й кохання. До речі, кар’єру Христина почала робити ще до знайомства з майбутнім чоловіком. У неї в 27 років уже була своя однокімнатна квартира, куплена самотужки, і непогана посада у великій фірмі.

Жінка бачила, що чоловік – зовсім іншої вдачі. Не моторний, трохи ледачий, задовольняється малим і ніколи жодної запаморочливої кар’єри не зробить.

Ще й мама його, як завжди, підтримувала: «Не треба жили рвати, синку».

Христині на невідповідності в їхній парі вказували, але натомість чоловік був ласкавим, добрим, уважним. Вечері готував, сніданком у ліжко на вихідних балував.

А вона, так, пропадала на роботі. У декреті з донькою відсиділа лише неповний рік, бо треба було рухатися далі. А продовжував сидіти у відпустці по догляду за дитиною чоловік.

І потім ще сидів, бо виходити на роботу йому, як виявилося, було нікуди.

Христина якраз тоді починала свою справу – нерухомість, продаж та оренда. Спочатку йшло туго, потім стало легше і простіше. Ще б пак, вона жила роботою, заробляла для сім’ї.

Те, що у неї з чоловіком був шлюбний договір, згідно з яким майно належить тому, на кого воно зареєстроване, спочатку було робочою необхідністю. А тепер Христина дуже рада, що так і сталося.

Після однокімнатної сім’я переїхала в трикімнатну, а три роки тому жінка придбала квартиру ще більшу – облаштувала собі повноцінний робочий кабінет.

У Христини дві машини: на одній вона їздить сама, іншою користувався чоловік. Із роботою у нього, до речі, так і не складалося. Влаштується – звільниться. Чи то фірма ліквідується, чи посаду скорочують.

Коли доньці було вісім років, а чоловік чесно пів року займався тим, що водив її до школи і зі школи, жінка вирішила: досить.

Чоловік повинен справою займатися, хоча б пенсію собі заробити. Обов’язки з догляду за донькою чудово виконувала няня, а Христина влаштувала чоловіка працювати через одного зі своїх бізнес-партнерів.

До себе не захотіла, це було б некомфортно ані їй, ані чоловікові.

Посадили чоловіка в кабінет, сиди собі, папірці перебирай, вважався заступником начальника відділу.

– Хто ж знав, що в нього тоді вже була та Саша, – ледь усміхається Христина. – Звіту по грошах я весь цей час від нього не вимагала, над здачею з магазинів не трусилася.

Погано йому було зі мною по світу їздити й жити, як сир у маслі кататися? А з нею – корчити із себе самостійного, багатого хлопа, квартиру їй винайняти. І все це тривало не рік і не два, дитину встигли завести.

І весь цей час чоловік говорив ласкаві слова, носив сніданок у ліжко на вихідних. Брав гроші, мовляв, це мамі треба допомогти.

Коли дружина дізналася про те, що у чоловіка є друга сім’я і син у ній росте, а свекруха чудово знає про онука, гірко було. Вона ж жінка, а тут – така зрада.

– Зрозумій, там же все несерйозно. Ну був гріх, дитина народилася, я просто матеріально підтримую сина, я ж мушу, як порядна людина… – чоловік то мямлив, то нападав.

– Христино, ти сама багато в чому винна. Я – мужик, мені уваги не вистачало, ти ж завжди на роботі, навіть удома ти подумки – там. Вибач, там у мене – все, відповідаю!

Христина не стала принижуватися наймом якогось детектива, з’ясовувати, чи все, чи не все у чоловіка на стороні. Їй було досить самого факту.

Юридичною допомогою вона скористалася тільки під час розлучення. І чоловік пішов із дому з кількома валізами мотлоху (одягатися він любив), потім ще плазму забрав із вітальні: «Я ж усе-таки щось заробляв».

Пішов пішки.

Друга машина оформлена на фірму Христини. Із собою забрав обов’язок платити аліменти та трудову книжку в кишені, тому що дружина тут же зателефонувала партнеру, у якого працював блудний чоловік.

Звільнили його навіть не одним днем, а однією годиною. Тримали через дружину, а раз дружина колишня, то й робота така ж.

І ось тепер чоловік і свекруха вважають, що Христина не повинна була так чинити з колишнім: у нього ж жінка і дитина, йому треба їх утримувати, платити аліменти доньці.

Свекруха ще й дорікнула, що Христина від початку неправильно себе повела: у її синочка нічогісінько немає, невже, мовляв, він не заслужив?

– Заслужив, – киває Христина. – Він доньку ростив, не сперечаюся. За це й жив – як сир у маслі катався. А свої активи, на які міг би нерухомість купити, він розтринькав.

На свою бабу «ліву» і її дитинку. Я навіть до суду не піду, аліменти на доньку вимагати не буду. А як житиме мій колишній чоловічок – то вже не моя печаль.

Від редакції: Ось таку історію нам надіслала пані Христина. Боляче, коли людина, якій ти довіряєш, так підступно зловживає твоїм добрим ставленням і працьовитістю.

Кажуть, що «на чужому горбу в рай не в’їдеш» — і ця історія, як бачимо, ще раз підтверджує: скільки мотузці не витися, а кінець завжди буде.

А ви, любі наші читачки, як вважаєте, чи варто взагалі в таких випадках подавати на аліменти, якщо є можливість повністю забезпечити дитину самотужки?