Живу із чоловіком 6 років у цивільному шлюбі, ще 4 роки до цього зустрічалися. Мені з ним часом дуже складно, тому що я товариська, життєрадісна людина, але чоловік мене так пригнічує, що радості не залишилося.
Контролює мене у всьому. Без нього я не можу нікуди піти, всі мої друзі поступово відходять убік, бо я не можу з ними зустрітися, мене не відпускає, пропоную разом — теж не хоче, а якщо йде, то згодом каже: «поїхали додому».
Я почуваюся старенькою 29-річною. Тому що моє життя це робота, будинок, спортзал. Ми не ходимо ні в кіно, ні в кафе, ні в парки, нікуди і в нас немає спільної компанії.
Мало того, він дуже скупий. За стільки років жодного разу не дав мені навіть 1000 гривень на свята, теж перестав вітати зовсім. А я дуже люблю сюрпризи та подарунки (йому постійно роблю на свята), але, мабуть, треба припиняти.
Якщо їдемо кататися на лижах (він це любить, то й їздимо), то платимо навпіл, або витягує з мене гроші так, що я більше витрачаю. Я дуже люблю готувати, постійно намагаюся, щоб вдома було затишно, смачно.
Він навчався на заочній формі, я йому робила всі курсові, доповіді, контрольні, бо він сам цього не може, а не хоче платити. Будь-які документи роблю постійно йому, а мені якщо щось потрібно, простіше сторонню людину попросити, тому що якщо його попрошу у нього купа відмазок.
У результаті він мені каже, що я для нього нічого не роблю, а займаюся тільки собою (хоча в мене вже немає часу на себе). Просто прикро, що для людини все робиш, намагаєшся, а вона до тебе така.
Ще він постійно грубіянить, закочує скандали на порожньому місці. Наприклад, може закотити скандал, що я виделкк не в ту розетку вставила і т.д. Тому дітей я не планую від нього, але мій годинник цокає, я вже втомилася так жити, але піти не можу (страх залишитися однією).
Дуже боляче і прикро, але він навіть і не помічає, коли мені погано. Ніколи не підтримає!
