— Яку курку, куди прогнав? — питає бабуся, витираючи руки об фартух. — Курку, дзьобату. Вона мене дзьобнула в руку, ось! — показує хлопчик пухкеньку ручку з розпливчастим синцем і червоною цяткою там, де клюнула курка

Бабуся  цілий день бігала по хаті, вибігала на подвір’я, знову в дім, і так увесь день. Сергійко дивився на метушливу бабусю, підтягнувши штанці, він теж ходив туди-сюди, наче маленький хвостик.

— Бабо, ба-ба-а-а!

— Ну чого тобі?

— Я курку прогнав! — гордо каже Сергійко.

— Яку курку, куди прогнав? — питає бабуся, витираючи руки об фартух.

— Курку, дзьобату. Вона мене дзьобнула в руку, ось! — показує хлопчик пухкеньку ручку з розпливчастим синцем і червоною цяткою там, де клюнула курка.

— Ох ти ж, Господи, Сергійку, ох ти… а ну йди сюди, іди…

— Ні-і-і! — хитає головою Сергійко з боку в бік. Він же знає, що зараз бабуся зал’є зеленкою, буде боляче, болячіше, ніж курка дзьобнула.

— Іди, іди, не бійся, а потім щось дам.

— Ні-і-і, зараз дай.

— Дивись ти, хитрий! Спочатку ти покажи, ось так, ось…

— А-а-а! — крикнув Сергійко. — А-а-а-а!

— Все вже, все.

— У-у-у, боляче!

— Та не бреши, боляче йому! Все вже минуло, на, ось.

— Півник? — витираючи сльози, каже Сергійко.

— Півник, ти ж любиш півників.

Хлопчик киває головою на знак згоди.

— Бабо…

— Ну що, знову?

— А коли мама приїде?

— Скучив, шибеник?

Хлопчик киває.

— Ага, і півники закінчуються.

— А ти звідки знаєш? Невже перевірив?

— Ні-і-і, просто так.

— Скоро приїде твоя мама, чудо ти моє.

Галина, мама Сергійка, була єдиною дочкою Наталії Семенівни, його бабусі. Була Галя завжди спокійна, серйозна, вчилася добре. Вступила в місті до технікуму, на економіста, а одного разу приїхала і сказала, що буде у неї Сергійко.

Ну, не так що прям «ось у мене буде Сергійко», а повідомила Наталії Семенівні, що скоро та стане бабусею, а тато, відповідно, дідом.

Мало не зомліла тоді Наталія. Як? Як? З ким?

— Галю, ти скажи, скажи, мила, може, силою тебе хто заставив, не бійся, довірся матері.

Галя мотала головою і плакала, як невтішний дощ.

— Ні, мамо… я сама.

— Ох ти, Господи, скажи хоч хто?

Але дочка мовчала, попросивши матір не питати.

Ох, і дісталося ж їм! Скільки бруду вилили на бідну дівчину, кого тільки їй не приписували в коханці, деякі особи так безсоромно брехали, мовляв, це я з Галиною і так і сяк.

Зі скількома Наталія пересварилася, скільки Галя переплакала потай від матері – не перелічити. Батько мовчав, тільки сказав Галі, щоб нічого поганого не думала.

— Виростимо, нікого не слухай. Тебе виростили, і онука чи онучку піднімемо, не переживай, доню.

Річ у тім, що Галя, попри те, що дівчина була розумна й приваблива, ні з ким не зустрічалася. А тут таке! Ось дозвільні язики й плели, що тільки попадеться.

Рік тому покликали Галину в місто, на хорошу посаду. Ось вона п’ять днів там працює, у п’ятницю приїжджає, у понеділок рано вранці їде, а Сергійко з бабусею і дідом господарюють.

— Бабо, а навіщо курка в хату забігла і під ліжком сиділа, крила ось так зробила і «ко-ко-ко» говорила?

— Це що ж, квочка була? Ах ти ж, Господи, а де вона, Сергійку?

— Втекла.

— Куди?

— До комори, пролізла у Васькові двері.

— От, як! Як же вона змогла пролізти, Сергійку?

— Не знаю, лізла, лізла і пролізла.

— А може, ти запустив?

Хлопчик знизав плечима й опустив голову, наче щось приховуючи.

Курка сиділа в коморі, розпушившись, квохтала і ледь не підстрибувала.

— Ти що тут, мила? Ой-ой-ой, Сергійку, курчатка будуть! Ходімо до тітки Каті.

І пішли бабуся з Сергійком до тітки Каті.

— Здрастуй, Катерино.

— Здрастуйте, Наталіє Семенівно.

— Катю, яйцями не багата? Квочка сідає, а у мене як на зло не набрано. Наберу, віддам тобі.

— Та годі вам, не треба мені. Я вам зараз принесу, я своїх теж саджу, ось десяток таких.

— Ага, ага, мила.

— А це парочка, бачите, вони побільше, це я у Семеренчиної Ніни взяла, чубаті, їй свати привезли.

— Та ти що?

— Та!

— Ой, спасибі, ну ходімо, дай Бог тобі всього, приходь якщо що.

— Звісно! Сергійку, хочеш зайчиків подивитися?

Сергійко застигає в захваті.

— А що, вже можна, Катрусю? — заклопотано питає бабуся.

— Можна, великі вже, — і тітка Катя веде Сергійка до кліток, а там…

— Ух ти… бабо, зайці!

— Це кролики, Сергійку, — каже бабуся, — двоюрідні братики зайцям.

Хлопчик застигає і дивиться на всі очі, як тітка Катя, засунувши руку в клітку, дістає звідти тремтячого, дриґаючого ніжками кроленятка.

— На, потримай.

Сергійко обережно бере і притискає до себе маленьке, тремтяче тільце. Кроленятко смішно водить носиком і застигає на руках у Сергійка.

— Бабо… — благаюче дивиться Сергійко на бабусю…

— Не вигадуй, нас дід з тобою разом з тим кролем прожене.

— Бабо… — очі хлопчика повні сліз.

— Ну куди ми його, це ж клітку треба, Сергійку.

— Ой, Наталіє Семенівно, та тих кліток, он, купа. Ну, порадуйте малого, а то й двох візьміть, їм нудно не буде.

Так Сергійко став володарем двох кроликів, Машки та Мишка. Дідусь радів не менше Сергійка, сходили сіна накосили, листочків капустяних нарвали. Сергійко в захваті, гладить своїх «зайчиків», а вони звикли, йдуть до нього на ручки, наче до рідного.

— Ура, мама приїхала! Мама, мама, а у мене зайці є!

Підхопила мама Сергійка на руки, кружляє його, цілує, скучила. Ах, як від мами смачно пахне.

— Мамо, ти така! — у захопленні каже хлопчик!

— Яка, синочку?

— Красива і смачно пахнеш. Ходімо, ходімо, я тобі зайців своїх покажу.

— Сергійку, дай ти матері переодягнутися, — посміхається бабуся.

— Та годі, мамо, — сміється мама і, скинувши свої красиві туфельки, біжить босоніж слідом за Сергійком.

Подивившись кроликів, налюбувавшись ними, мама з Сергійком йдуть у дім. Бабуся, витираючи руки, виходить, усміхаючись, на ґанок. Біля воріт загримів мотоцикл, дідусь приїхав з полів.

— Дід! — біжить Сергійко. — Мама приїхала!

Дідусь посміхається, йде вітатися з дочкою.

Увечері, помивши Сергійка, прочитавши йому казку, уклавши спати, мама з бабусею і дідом сидять на кухні.

— Галинко, знайшла б когось, — обережно каже мати, оглядаючись на двері.

Галя сумно посміхається.

— Ну що ти, мамо, кому чужа дитина потрібна?

— Ми з батьком допоможемо, Сергійко з нами побуде…

Галя хитає головою, посміхається. Мати важко зітхає, батько мовчки дивиться в стіл. Потім до Галі приходить подружка, Тамара Василівна, вона залишилася в селищі, вивчилася на бібліотекаря, працює в шкільній бібліотеці. Вони сидять на лавочці, під вікном, тихенько балакають, про щось своє, дівоче, хіхікають.

— Михайло Лебідь приїхав, — ніби між іншим каже Тамара.

— Мені то що? — спалахує Галя.

Мати знає свою дочку, зрозуміла, що Галя захвилювалася. Сидить тихенько біля відкритого вікна Наталія Семенівна, у темряві, слухає.

— Мамо, ти чого там?

— Тсс, тихо…

— А що, про Сергійка він не знає?

— Та знає, звісно, Томо, тобі навіщо це?

— Пробач, просто думала.

— А ти не думай, і забудь. Зрозуміла?!

Ах, ось воно що… Ледве дочекалася ранку Наталія Семенівна, приступила з розпитуваннями до дочки.

— Мамо, ти що, підслуховувала?

— Я ненароком почула…

— Ненароком? Ну-ну.

— Значить, Лебідь синок то у нас.

— Мамо! Не смій навіть…

— Звісно-звісно… Тільки скажи мені, коли? Ти ж не зустрічалася ні з ким? Скажи, Галю, силою?

— Мамо!

— Скажи! — уперто каже мати.

Галя зітхає.

— Ми з ним таємно зустрічалися. Мати його не дозволяла, вона ж директорка клубу, а тато у нього в магазині будівельному начальник.

— Ага, ага. Еліта значить. У тебе то що, батько агроном, та мати обліковець на мехтоку, куди нам, простим… А він що ж?

— Нічого, мати йому наказала поїхати…

— Від гріха подалі, значить… Ах ти ж… гадина!

— Мамо, ти обіцяла!

— Та я нічого, доню. Плюнь на цих гадів…

— Мамо, ти куди?

— В магазин, за хлібом, — байдужим тоном каже Наталія Семенівна. Аж вийшовши за огорожу, вона ледь не бігом побігла в магазин. Усі місцеві пліткарки та праведниці вже там, чекають приїзду хлібовозки.

«А ось і вона, — думає Наталія Семенівна, — ах ти ж гадина!». І така злість взяла. Це ж вона перша Галю всіляко чистила, найбільше бруду лила!

— Ну що, свахо? Синок приїхав? Не боїтеся? Минув вже страх?

Мишка мати розгублено витріщилася на Наталію Семенівну, чесно кажучи, вона боялася і очікувала цього. Так і знала, що коли-небудь правда вилізе назовні. Та нехай тепер доведуть!

Мишко не один приїхав, а з нареченою, а дівка ця, та хай котиться!

— Ах ти ж гидота така, ти мою дівчину по всьому селищу славила, найбільше бруду лила, ах ти паскудниця така…

— Жіночко, жіночко, заспокойтеся! — Мишка мати відходить назад.

— Я тобі покажу жіночку, я тобі покажу, зараза ти така! Бідні ми, так? Не підходимо, ліземо зі свинячим рилом? Це ж, людоньки, синок її зіпсував дівку мені, вона ж неповнолітня ще була! Ось вона синочка свого і сховала, ну тримайся…

— Ой, ой! — верещить директорка клубу, — убивають!

Не дали всього гніву вилити Наталії Семенівні жінки, так, пошарпала тільки, другу бабусю Сергійкову. Розмов, звісно, було!

Тамара прибігла, Галці останні новини розповідає.

— Уявляєш, Мишко… Лебідь, наречену відправив свою… Матері сказав, що не любить її, треба, мовляв, тобі, живи з нею сама. Досить, каже, наслухався…

— Мені плювати, Тамаро. Я ж просила тебе, не говори мені про цю людину.

— Галю… Він сина бачити хоче.

— Ні! — сказала, як відрізала Галя. — Ні!

Бігає Сергійко по двору, турбот у хлопчика повен рот. До квочки зазирнути, хоч бабуся й не дозволяє, Машці з Мишком трави нарвати, замок побудувати з піску, що дід привіз.

Дядечко присів біля Сергійка.

— Привіт, козаче.

— Привіт, я не козак, я Сергійко.

— А я дядько Михайло.

— Михайло? У мене зайчика Мишком звати, і ще Машка, теж зайчик. Тільки вони не зайці, вони кролики. Я їм траву рву. А ти до дідуся?

— Ні… Сергійку… я до тебе. Я твій тато.

Сів у пісок від несподіванки Сергійко. Все у нього є: і мама, і бабуся з дідом, і кролики, і корова, і курки, і іграшки… а тата немає. Ось у Вовки і Наталки є тато, і у Сашка є, а у нього, Сергійка… теж є?

— А ти не брешеш? Брехати недобре! Я ось збрехав бабусі, що це не я зелений аґрус їв, а у мене потім живіт болів…

— Я не брешу, Сергійку, я твій тато.

Слухає біля вікна, замерла Наталія Семенівна, і вперше в житті не знає, що робити.

— Тато… — Сергійко бере за руку свого тата і промовляє щасливо, — тато… У мене теж є тато. Тато, ходімо в дім. Тільки мами немає, а то я б тебе познайомив, вона приїде скоро, вона хороша і красива, тобі сподобається.

— Бабо, до мене тато прийшов… мій тато, він справжній, він не бреше. Він знає, що якщо брехати, то живіт заболить…

Через тиждень, коли приїхала мама, Сергійко їй повідомив, що у нього теж є тато, він знайшовся.

— Мамо, я запитав у нього, де він був, а він сказав, що загубився спочатку, а тепер знайшов мене. Він хороший, він тобі сподобається, мій тато…

***

— Ба, я сходжу до баби Раї?

— Сергійку, ти ж тільки приїхав.

— Бабусю, я вже два дні живу, я швидко сходжу, там же теж баба з дідом.

— Іди, добре, але недовго.

— Добре.

Бабуся Рая з’явилася.

Як же… «Ой, Сергійко, ой, онучок!» — передражнює когось невидимого Наталія Семенівна. Три роки знати не хотіла, а тепер бачте, тьху! Сергійко живе з мамою і татом у місті, ось закінчив перший клас вже, привезли на канікули.

— Сергійку, маленьких кроленят скільки у тебе розвелося вже за цей час!

— Бабо, тато обіцяв клітки зробити, як приїдуть з мамою.

— Гаразд, біжи… кролик ти мій.

***

Ця розповідь – це щемлива історія про сім’ю, любов і вибачення. Вона показує, як важко буває зберігати таємниці, і як правда, хоч і болісна, врешті-решт приносить зцілення та щастя. Особливо зворушливо спостерігати за щирістю дитини та мудрістю бабусі, яка стоїть горою за свою дочку та онука.

Які емоції викликає у вас ця історія? Чи були у вашому житті подібні ситуації, коли давні таємниці розкривалися, змінюючи життя?