— Сам подумай, – кажу чоловікові, – втретє так відбувається. Система вже явна. А раз так відбувається, значить твоя мама не виконує взятих на себе зобов’язань. Усе ж просто.
— Ну вона ж із дитиною сидить? Сидить. Збиток наш син приніс? Приніс, – не погоджувався чоловік.
У нас син, якому 4 роки майже, 3 місяці тому я вийшла на роботу. До декретної відпустки я працювала, але в приватній конторі, яка за час мого сидіння з дитиною, зачинилася назавжди. Виходити мені було нікуди. Але я наполегливо роботу шукала.
Живемо не в столиці звичайно, але місто велике. Про місце в садочку для сина подбали заздалегідь, відвела його я майже рівно в 3 роки, були думки спокійно дати синові звикнути до нового режиму, а самій не бути пов’язаною і спрямувати зусилля на пошуки нової роботи.
Сидіти вдома я собі дозволити не можу, у нас іпотека, чоловік працює, але останні місяці в декреті було сумно: все дорожчає, дотягували до зарплати майже вже на порожній кишені. Але, як і в багатьох, син сходив у садок 5 днів і на 3 тижні ми сіли вдома з болячкою. Потім знову. І ще раз точно так само. А працювати треба, тим більше, що мені вдалося знайти кілька вакансій. Але як виходити, якщо я постійно вдома сідаю?
Тут прийшла свекруха з ідеєю нам допомогти. Вона на пенсії, відпрацювала на підприємстві, де шкідливі умови, на пенсію вирвалася у 52 роки, хотіла спочатку щось інше знайти в сенсі роботи, але не вийшло: там не влаштовували умови, там не хвалили начальство.
— Працюйте, – було нам із чоловіком сказано, – я з онуком на лікарняних сидітиму.
Домовилися, що ми будемо оплачувати мамі чоловіка комуналку, привозити їжу для дитини, переказувати 10 тисяч на місяць. Причому гроші будуть капати свекрусі незалежно від того, сидить вона з онуком чи він ходить у садок. Я вийшла на роботу. Зазвичай у нас було так: перші дні, якщо син захворів, свекруха приїжджала і сиділа з ним у нас удома, чекала лікаря. Та й возити дитину з температурою – так собі ідея.
Через кілька днів, коли спадала температура (або відразу, якщо хворів без неї), чоловік вранці завозив сина до своєї мами, а ввечері забирав. У нас машина, чоловік ще до шлюбу купував. Перший час усе всіх влаштовувало. До речі, син навіть хворіти менше став, до допомоги свекрухи вдавалися раз на півтора-два місяці. Але платили справно: угода є угода. Оплачували, так би мовити, гарантію того, що мама чоловіка завжди «на підхваті».
— Ваш син, – сказала свекруха одного чудового дня, – примудрився покласти в мікрохвильовку шоколадку у фользі. Ну що… Зіпсована річ, як ще пожежа не сталася.
Мені стало страшно, коли я уявила, що могло статися. Усе розумію, в туалет вийдеш і дитина може такого начудити. Але в нас подібного не траплялося, навіть спроб не було. Синові пояснили, що так поводитися не можна, мамі чоловіка купили нову мікрохвильовку.
— Тут така справа, – повідомила свекруха ще через якийсь час, – онук, виявляється, поливав квіточки, підняла килим у вітальні, і аж зле мені стало: ламінат здувся. Такого в мене більше немає, або підбирати саме таку одну дощечку, або ж міняти всю кімнату, але це такі гроші!
У свекрухи у вітальні стійка з квітами, стоїть біля вікна на килимі. От скажіть, скільки і як мала дитина поливати ці квіточки, щоб бабуся не помітила, що вода пролилася на підлогу аж так, що здувся ламінат? Килим же має бути вічно мокрим, щоб таке сталося? І воду з кухні чи ванної кімнати просто так дитина носила, а бабуся не помічала?
Я злитися почала, чоловік поїхав у вихідний, оцінив масштаби збитку, на щастя, такий ламінат вдалося знайти, ремонт чоловік зробив своїми силами. Але це все одно гроші і витрачений вихідний чоловіка. А свекруха розчулюється:
— Ой бешкетник, що наробив бабці!
Мені загалом не зворушливо було. Я ще тоді чоловікові сказала, що все це відбувається тому, що бабуся за онуком не дивиться. А раз сама не вгледіла під серіальчик або розмову з подругою, то сама й винна. Гроші ж вона отримує від нас. Виходить, що ми не тільки не повинні компенсувати шкоду, заподіяну сином через її ж недогляд, а й маємо право утримати з неї гроші за неякісну послугу.
— Ну ти взагалі вже все перевела на грошові рейки, – чоловік скорчив незадоволену гримасу, – не можна ж усе зводити до грошей.
— Це я перевела все на грошові рейки? Я все зводжу до грошей? – я була обурена, – А якщо через недогляд бабусі наш син шкоди собі заподіє, хто і як нам буде компенсувати? Вона погано за онуком дивиться, якщо раз по раз трапляються такі історії.
Чоловік сказав, що з мамою він поговорив, якийсь час усе було тихо і спокійно, а потім свекруха знову висунула претензії: онук ножицями (!) подряпав їй усі фасади на кухонних меблях.
— Кухню зіпсував, от просто до сліз, – голосила мама чоловіка, – це ж тепер такі гроші вам платити!
— Нам? – я розлютилася, – А де Ви були, коли Ваш онук дер ножицями всі фасади в кухні? І чому у Вашого онука в руках опинилися ножиці? Це який час хлопчик мав бути без нагляду, якщо він встиг таке накоїти?
— Ми аплікацію робили, я з вашою дитиною, між іншим, займаюся. А потім я на хвилиночку вийшла у вітальню. Ні ну це не дитина, а постійний збиток!
— Хоч убивай мене, – кажу чоловікові, – але за хвилиночку такого не зробити. І ножиці залишити дитині трьох із копійками років – це як взагалі? Це система: свекруха погана нянька, а потім ще ми збитки повинні оплачувати? А ось нічого подібного!
— Але ти ж розумієш, що більше мама з онуком не залишиться, якщо ми не оплатимо?
— Це я розумію, а ти розумієш, що наступного разу ми будемо оплачувати потоп із 7-го поверху по 1-й? Або усувати наслідки пожежі? Я вже не кажу про те, що для нашої дитини може не бути «потім» з таким наглядом, мені думати про це страшно!
За підсумком, платити свекрусі за її кухонні фасади ми відмовилися, онук із бабусею по батькові більше не сидить, не бачиться навіть. Свекруха образилася, ми ж і комуналку оплачувати їй перестали: «А на що ж мені жити?»
Ну нехай спробує нянею піти до когось, якщо її не поб’ють за такий нагляд, то напевно щось заробить.
Син поки ходить у садок, сама дивуюся, переріс період адаптації чи що? За 2 місяці ще жодного разу на лікарняному не були. Що буде далі – подивимося.
