Заміж вийшла за коханого чоловіка, прожили разом 8 років, з’явилися два сини. На початку стосунків та спільного життя все було чудово, але після появи першої дитини чоловік до мене зовсім охолонув, близькість була кілька разів на місяць.
Потім з’явилася друга дитина (обидві дитини були ініціативою чоловіка) і після появи другої дитини у нас зовсім близькість зникла.
З чоловіком розмовляти марно він не знає, в чому справа. Я пропонувала вже і до психолога сходити, до інших фахівців, він відмовляється. Перепробувала все, від привабливої білизни до сварок, навіть до істерики (за 4 роки) я не змінилася після появи дітей, немає зайвих кілограм, не запустила себе.
До речі чоловічою увагою не обділена, але з чоловіком така біда. За 4 роки у нас була близькість 3 рази і те, коли я приходила після посиденьок в подруги і, можна сказати, сама виявляла ініціативу.
Останнім часом це просто каторга якась, ми живемо як сусіди. Нам навіть поговорити нема про що, а мені й не хочеться вже, настільки в мені сидить образа на нього.
Як батько він гарний, та й ми живемо тихо, мирно, для оточуючих ми ідеальна родина, без сварок, без лайки, я його спокійно відпускаю гуляти з друзями, він мене так само спокійно відпускає з подругами. Боюся, якщо розлучуся з ним, сильно шкодуватиму, мені вже 31 рік, він старший на 12 років.
Я в пригніченому моральному стані, але я цього не показую, тільки плачу майже щоночі, поки всі сплять. З чоловіком спимо окремо у 90%.
Навіть якщо засинаємо разом, то не обійме, не поцілує, мою руку скидає, якщо обіймаю, каже незручно йому. На боці коханки немає, у цьому я впевнена (принаймні постійної точно немає). Що робити не знаю, хоч вовком вий.
