Насправді все настільки просто, що сама можу відповісти на всі запитання, якби мене зараз запитала будь-яка з подруг. Але коли тема стосується мене особисто, я шукаю підтримки чи поради збоку, бо не сприймаю жодної логіки. Особливо коли справа стосується почуттів.
У мене було розлучення, абсолютно безболісне і давно очікуване, залишилася одна з сином. Складнощі, як і у всіх одиноких матерів, мають місце бути, але вони мене не лякають, скоріше роблять мене втомленою.
Проблема в тому, що я одна у чужій країні. Батьки колишнього чоловіка наскільки можна допомагають.
Він ні, сам собі допомогти не може, не навчили батьки відповідальності. Але справа і тема не про нього та не в ньому.
Після розлучення я навчилася вступати у відносини, які не вимагають жодних зобов’язань. І відповідно мені траплялися саме такі чоловіки, сама приваблювала таких. Ліжко і нічого більшого.
Але є одне жирне «але». З кожними такими відносинами або як їх назвати навіть не знаю, мені з кожним разом було все гірше приймати їх. Після кожної зустрічі з черговим чоловіком я в думках розуміла, що мені нічого не потрібно, але приходячи додому, почувала себе повністю спустошеною, і ловила себе на думці що чіпляюся, як за соломинку.
Щоразу все сумніше і сумніше стало приймати «близькісь просто для здоров’я». Я розуміла, що сама себе обманюю, мені не потрібна просто близькісь. Мені потрібно почуватися потрібною.
Я логічно розумію, що це все відлуння совкового виховання «непотрібності жінки з дитиною». Я перечитала мільйон статей психологів та філософів на тему «стосунки з чоловіком», «стосунки з самою собою», «як позбутися комплексів», «як полюбити себе» тощо.
Щоразу я страждала, але навчилася придушувати в собі це. І вже за кілька днів я забувала і знову входила у звичний темп життя без почуттів. І так щоразу.
Як за розписаним сценарієм – знайомство, захоплення, бажання, близькість, а далі – порожнеча. І з кожним разом стає важче сприймати себе і все, що відбувається.
Нав’язливі думки про партнера, бажання бути коханою, бажання уваги, розлад від того, що все не так, як хотілося б, здавалося б я ж саме цього і шукала, а ні, не цього.
Кілька днів, тиждень максимум туги та смутку, і я знову на коні, забувши про свої тужливі думки, живу і радію кожній миті. Але як тільки з’являється на моєму шляху черговий чоловік, все йде навперейми.
Ще в мене є одна риса, я настільки боюся бути нав’язливою, що намагаюсь бути байдужою. Загалом історія вийшла трохи сумбурною, але я просто хочу розслабитися. Також хочу нарешті зрозуміти, що до чого.
