Днями дорогою з пошти на роботу мені спало на думку забігти у вагончик на розі, де продають овочі, фрукти і квашену капусту у відрах. І на самому порозі пролунав дзвінок від колеги.
Просити передзвонити було неможливо — розмову давно відкладали, на вулиці говорити було надто галасливо, і я прошмигнула у вагончик, тримаючи телефон біля вуха. А за погляд продавчині зробила вибачливий жест — мовляв, так вийшло, закінчу і розповім, що і скільки мені треба зважити.
Тітонька так само, жестом, показала мені, що все гаразд, і ткнула пальцем в огірки. А після мого згідного кивка зважила й акуратно виклала на прилавок.
Так само, без єдиного слова, з ящиків було відібрано яблука, груші, помідори і щось іще, тож до завершення розмови мені залишалося тільки дістати гаманець і запитати:
— Скільки?
І тільки укладаючи покупки в сумку, я усвідомила всю дивність і дивовижність того, що сталося. З п’яти сортів яблук мені були запропоновані саме ті, що я люблю.
І огірки були правильні, з пухирцями. І решта — саме так, як я б попросила. Не втрималася, запитала продавчиню:
— Але… як? Невже ви з одного мого погляду зрозуміли, що саме я хочу?
І продавчиня овочів, немолода жінка з набряклими руками, відповіла:
— Ну так, я ж бачу, куди ви дивитеся. Ви ж не думаєте, що я телепат?
Перша моя думка була, і справді, про надприродні здібності. І, якщо не телепатії, то — про рідкісний дар спостережливості. Потім мене захопило задоволення спостерігати за людиною, яка займається своєю справою.
Рідкісна, насправді, штука. Коли продавець бачить, що саме вас зацікавило, а не поблажливо ставиться до питання про ціну, відволікаючись від якихось своїх справ.
А для того, щоб отримати послугу — за гроші, не за спасибі! — не треба бігати, виробляти фінти і чогось домагатися. Мабуть, ця жінка дуже щаслива.
Не вважає, що гідна більшого. Не страждає від тупості оточуючих, від заздрості колег, від «овочевого» офісного життя. Вона просто продає овочі, даючи людям те, що вони хочуть.
У мене є приятель, який, якщо так можна сказати, колекціонує людей, які люблять свою роботу. І намагається залучити їх до свого бізнесу.
Його знахідки — офіціант із піцерії, який без жодних записів прийняв складне замовлення від восьми осіб і жодного разу не переплутав, кому — що.
Дівчина-оператор з абонентського відділу комунальної компанії, яка посміхається кожному відвідувачеві та терпляче допомагає людям похилого віку впоратися з квитанціями і дрібницею. Та хіба мало таких.
Напевно, є якась вища справедливість у тому, що людям, задоволеним тим, що є, хочеться дати щось більше. Бо знаєш: оцінять, впораються і віддячать. «Велике надбання бути благочестивим і задоволеним», так.
Є ще дещо, про що мене спонукала замислитися ця продавчиня овочів. Я працюю в мережі. Основне коло спілкування — теж у мережі.
І так, це про нас жартують, що у в’язницях люди не сидять стільки, скільки ми в інтернеті. У віртуальному світі, де новини застарівають до того, як їх прочитали.
Де інтерес швидкоплинний і нічого не вартий. Де анонімність прикидається індивідуальністю і навпаки. Цифрове Задзеркалля, де все якось несправжнє.
І раптом, виринувши з віртуального, я зустріла цей погляд; абсолютно чужої мені людини, якій раптово важливо — куди я дивлюся.
Привіт, реальний світ. Мені б ще пучок петрушки.
