Олена дбайливо розклала по тарілках сніданок: собі — ніжну вівсянку, Вікторові — рум’яну картоплю, яєчню з апетитним беконом і соковитими помідорами.
— Вітю, ти помітив, що твоя порція втричі більша за мою? — несподівано запитала жінка, відпиваючи запашний зелений чай.
— І що? — знизав плечима Вітя. — Я чоловік, мені потрібно більше калорій.
— Справа не в калоріях, а в справедливості, — Олена відклала ложку. — Ми ділимо сімейний бюджет навпіл, але на твоє харчування йде значно більше грошей.
Віктор, кремезний чоловік із сивіючою бородою, здивовано подивився на дружину:
— Олено, нам обом за п’ятдесят. Невже ми будемо рахувати, хто скільки з’їв?
— Це принципове питання, — відрізала Олена. — Коли ми з тобою познайомилися, ти говорив, що понад усе цінуєш чесність.
— Чесність — так, але не бухгалтерію у стосунках, — зітхнув Віктор.
Історія їхнього знайомства була майже кіношною. Обидва самотні, обидва приїхали відпочивати на море без компанії, обидва працювали у сфері фінансів.
Олена — бухгалтером в аптечній мережі, Віктор — фінансовим директором у будівельній фірмі. Роман закрутився стрімко, і за півроку вони одружилися.
— Давай порахуємо, — Олена дістала телефон і відкрила калькулятор. — За останній місяць ми витратили на продукти 22 тисячі. По 11 тисячі з кожного. Але якщо врахувати пропорції…
— Олено, — чоловік відсунув тарілку, — ми обоє непогано заробляємо. Навіщо ці розрахунки?
— А тому що, в моєму першому шлюбі я утримувала чоловіка-альфонса двадцять років! — голос жінки здригнувся від болю. — Більше ніколи й нікого утримувати не буду.
— Я й не прошу мене утримувати, — чоловік почав дратуватися. — Але ці постійні підрахунки нищать усю романтику.
— Романтика романтикою, а гроші грошима, — парирувала Олена.
Віктор різко встав з-за столу:
— Знаєш, я краще піду на роботу раніше. Там хоча б цифри мають сенс.
Олена засумнівалася, чи справді правильно зробила, що почала цю розмову з чоловіком за сніданком. Жінка вирішила порадитися з подругою.
— Уявляєш, він з’їдає тричі на день величезні порції, а платимо ми порівну, — обурювалася Олена по телефону. — Я все життя стежу за фігурою, їм як пташка, чому я повинна фінансувати його апетити?
— А може просто перестати рахувати? — обережно запропонувала Марина. — Ви ж не бідуєте, Олено.
— Справа не в грошах, а в принципі, — намагалася пояснити Олена. — Спочатку я буду платити за його їжу, потім за його машину, а потім, як з першим чоловіком, виявиться, що я повністю утримую здорового чоловіка.
Подруга Марина вирішила, що продовжувати цю розмову ризиковано і, пославшись на зайнятість, поспішила попрощатися.
Увечері Віктор повернувся додому з букетом квітів і коробкою цукерок.
— Це що? — підозріло запитала Лена.
— Це називається «подарунок дружині», — усміхнувся Віктор. — Давай не будемо сваритися через дрібниці.
— Дякую, — Олена взяла квіти. — Але питання з витратами залишається відкритим.
— Добре, — зітхнув Віктор. — Давай сядемо і все обговоримо, як дорослі люди.
Вони розташувалися на дивані. Олена дістала блокнот і ручку.
— Я пропоную такий варіант: ти платиш 70% за продукти, я — 30%, — почала вона.
— А може, мені ще самому купувати продукти для себе окремо? — запитав Віктор.
— І як ти це бачиш? У нас будуть різні полиці в холодильнику? Різні сковорідки? — жінка скептично підняла брову.
— Лено, ти не знаходиш, що все це абсурд? — Віктор потер скроні. – Ми ж дорослі люди.
— Саме тому, що ми дорослі люди, ми повинні мати чіткі домовленості, — продовжувала наполягати жінка.
Віктор знав, що Олена в першому шлюбі справді натерпілася. Її колишній чоловік був класичним альфонсом — працював час від часу, зате вмів гарно витрачати її гроші.
Коли вона, нарешті, наважилася на розлучення, виявилося, що за двадцять років спільного життя не накопичила ні копійки.
— Знаєш, у моїй першій родині ми ніколи не рахували, хто (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) скільки з’їв чи витратив, — тихо сказав Вітя. — Може, тому й прожили двадцять років.
— Її немає з інших причин, і ти це знаєш, — тихо відповів Віктор.
Настало нізручне мовчання. Віктор був вдівцем, і Олена чудово про це знала.
— Пробач, — зніяковіла вона. — Я не хотіла зачепити цю тему.
— Нічого, — Віктор встав. — Знаєш що? Давай зробимо так: я буду платити 70% за продукти, як ти хочеш. Тільки давай припинимо ці нескінченні підрахунки.
— Домовились, — кивнула Лена, але в очах її читався сумнів.
Минуло кілька місяців.
Віктор справно переказував на картку дружини свою частку за продукти, як домовились. Але щось у їхніх стосунках надломилося. Вони все рідше вечеряли разом, все менше розмовляли.
Одного вечора в п’ятницю Віктор повернувся додому й побачив Олену, яка збирала дорожню сумку в передпокої.
— Що відбувається? — запитав він, завмерши на порозі.
— Я поїду до сестри на вихідні, — відповіла Олена, не піднімаючи очей. — Мені потрібно подумати.
— Про що? — Віктор зняв пальто й пройшов у кімнату.
— Про нас, — Олена нарешті подивилася на нього. — Вітю, ми ж майже не розмовляємо останнім часом. Ти приходиш пізно, я йду рано. Ми стали як сусіди по квартирі.
Віктор сів у крісло:
— І ти думаєш, що від’їзд до сестри щось змінить?
— Не знаю, — чесно зізналася Олена. — Але так продовжуватися не може. Я все життя боялася повторити помилку першого шлюбу, а в підсумку створила абсолютно нову проблему.
Три дні Олена провела в сестри Ірини в передмісті. Без щоденних тривог про гроші вона раптом відчула, як сильно втомилася від власних страхів.
— Знаєш, Іро, — сказала вона, коли вони сиділи ввечері на кухні, — я ж справді люблю його. Але ці постійні думки про те, що мене знову використовують, що я знову буду утримувати чоловіка, не дають мені спокою.
— Оленко, рідна, — м’яко перебила сестра, — так, твій перший чоловік був альфонсом, ми всі тобі говорили про це роками. Але Віктор — інша людина, успішний фінансист, який заробляє більше за тебе. Ти не бачиш різниці?
— Бачу, — зітхнула Олена. — Але страх сильніший за логіку.
Коли Олена повернулася додому, Віктор зустрів її з букетом квітів.
— Я сумував, — сказав він просто.
— Я теж, — Олена обняла чоловіка. — Вітю, прости мене. Я так боялася повторити минулі помилки, що створила нові.
— Знаєш, — Віктор взяв її за руку й повів у вітальню, — я тут подумав. Давай спробуємо по-іншому. Ніяких відсотків, ніяких підрахунків. Просто спільний бюджет на основні витрати, а решта — особисті гроші кожного.
— А якщо не вийде? — з тривогою запитала Олена.
— Тоді придумаємо щось іще, — усміхнувся Віктор. — Головне, щоб ми були разом. Решта — просто цифри.
Того вечора вони вперше за довгий час повечеряли разом, і Олена навіть не дивилася, хто скільки їв.
Вона просто насолоджувалася компанією чоловіка, якого ледь не втратила через власні страхи.
А у вас в родині, як з бюджетом на продукти?
