Подружжя Єгор і Ганна Василенки познайомилися на Великдень. Зараз вони були разом уже шістнадцять років, і Великдень був одним із найулюбленіших свят у їхній родині.
Незважаючи на те, що щороку Великдень відзначали в різні дні, подружжя все одно саме в день Великоднього свята відзначало і річницю свого знайомства.
Напередодні Гана завжди пекла паски.
За старим перевіреним рецептом, що дістався їй від бабусі. Паски завжди виходили дивовижними, в магазині таких смачних не купиш.
А крім пасок були і пиріжки з різними начинками, й інші смаколики.
Коли підросли діти, а їх у Василенків було троє, вони теж брали участь у приготуваннях до Великодня.
Особливо дітям подобалося прикрашати яйця, вони навіть влаштовували маленьке змагання: у кого вийде найкрасивіше яйце.
Ось і сьогодні, напередодні великого свята, Ганна з самого ранку поралася на кухні: ставила тісто, готувала начинки для пиріжків.
Їй допомагала молодша донька, десятирічна Василина. А чотирнадцятирічна Ксенія та дванадцятирічний Іван наводили лад у домі.
Настрій у всіх був чудовий. Скоро мав повернутися батько великого сімейства.
Єгор поїхав на ринок за свіжими овочами, фруктами та зеленню.
— Щось тата довго немає,- сказала Василина, допомагаючи мамі ліпити пиріжки.
— Так, справді,- відповіла Ганна, глянувши на годинник. – Може, в затор потрапив. Думаю, скоро буде вдома.
Але минуло півтори години, а чоловік усе не повертався, і Ганна почала турбуватися.
Вона зателефонувала чоловікові, але з’ясувалося, що свій телефон він залишив удома…
— Матусю, а де тато? – запитав Іван, заглянувши на кухню.
— Синку, я сама вже дуже хвилююся. Затримується щось…
Нарешті грюкнули двері, і вся сім’я вибігла в передпокій зустрічати батька.
— Що трапилося? – запитала Ганна, обіймаючи чоловіка. – Ми тут усі дуже хвилюємося…
— Ох, дорогі мої, тут така історія… – відповів Єгор і почав розповідати.
***
Єгор уже все купив і йшов до своєї машини, коли його погляд упав на літню жінку, що сиділа на лавці. Вона виглядала дуже блідою і трималася за серце… Чоловік зупинився поруч із нею і запитав:
— Вам погано? Потрібна допомога?
— Та щось мене прихопило, – відповіла жінка, важко дихаючи.
— Так, я зараз викличу швидку, – сказав Єгор, поставивши пакети на лавку.
Він поліз у кишеню, куди зазвичай клав свій телефон, і тут виявив, що забув свій мобільник удома…
— Як же не доречно-то! – засмутився чоловік і звернувся до жінки. – А у вас телефон є з собою?
— Він розрядився,- відповіла вона.
— Ех… – Єгор озирнувся на всі боки і, побачивши молодого чоловіка, який проходив повз, звернувся до нього з проханням зателефонувати до швидкої.
— Звичайно,- відповів молодий чоловік і викликав швидку допомогу.
Поки їхала швидка, Єгор перебував поруч із жінкою і надавав їй першу допомогу.
Йому знадобилися знання, які колись передав йому батько, він у нього лікар…
Виявилося, що жінку звати Віра Петрівна, і вона одна виховує семирічного онука Петрика.
— Він один удома залишився,- встигла розповісти Віра Петрівна Єгору. – Ми тут недалеко живемо, я пішла пасок купити до Великодня і ось…
Синку, я бачу, ти хороша людина. Я адресу скажу, ти сходи… До сусідки моєї постукай, до Валентини, розкажи їй усе, вона за Петром догляне, поки я в лікарні…
— Я все зроблю, не хвилюйтеся, – запевнив Віру Петрівну Єгор.
У цей момент під’їхала швидка і літню жінку відвезли в лікарню.
Єгор, як і обіцяв, пішов за вказаною адресою і постукав у квартиру сусідки Віри Петрівни. Йому відчинила двері жінка років п’ятдесяти п’яти і, дізнавшись, що трапилося, почала голосити…
— Ой, Боже милостивий… Ой, бідолашна Вірочка… Я, звісно, зараз по Петрика сходжу, побуде у мене. Тільки б Вірочка одужала…
Їй Петрику потрібно виростити, встигнути, крім неї, у нього і немає нікого більше, сирота…
— Вибачте, а що трапилося з батьками Петрика? – запитав Єгор.
— Ой, нещастя велике в їхній родині сталося… Батько Петрика був пожежником, загинув. Хлопчику тоді три рочки тільки виповнилося, а через два роки мама, донька Вірочки, пішла з життя. Захворіла тяжко і не стало її…
Ось така доля жахлива в батьків Петрика…
Спасибі тобі, добрий чоловіче, що Вірочку не покинув і повз не пройшов… У них узагалі нікого немає, я ось тільки допомагаю, чим можу…
— Запишіть мій номер телефону, – сказав Єгор, якого дуже зворушила доля семирічного Петрика та його бабусі. – Раптом якась допомога буде потрібна. Хіба мало що, я на машині, може, в лікарню до Віри Петрівни треба буде з’їздити, відвезти чогось…
Мене Єгор звати. Телефонуйте, не соромтеся, у будь-який час…
— Спасибі тобі, Єгоре, спасибі велике, – ще раз подякувала чоловікові Валентина, записавши його номер телефону.
***
— Як шкода хлопчика,- сказала Ксенія, коли Єгор закінчив свою розповідь. – Втратити батьків – це так жахливо…
— Мені теж його дуже шкода, – розплакалася Василинка, дуже вразлива дівчинка.
— Добре, що ти свій номер залишив, Єгоре, – сказала Ганна. – Звичайно, ми допоможемо всім, чим зможемо. Найголовніше, щоб Віра Петрівна одужала. А Петя поки що буде із сусідкою?
— Сподіваюся, що так, – відповів Єгор. – У хлопчика, крім бабусі, нікого немає…
Увечері, коли вся сім’я зібралася за вечерею, до Єгора зателефонувала Валентина і в сльозах повідомила, що Петрик втік.
— Як це втік? – не зрозумів чоловік.
— Я пішла до квартири Віри, щоб узяти його речі, піжаму, зубну щітку, – у сльозах почала розповідати сусідка. – А коли повернулася, його вже не було. Я не знаю, що робити, Єгоре. Де його шукати? Потемніло вже… У поліцію, напевно, дзвонити, так?
— Так, Валентино, будь ласка, заспокойтеся, я зараз приїду, – рішуче сказав Єгор і пояснив сім’ї, що трапилося і чому йому потрібно просто зараз виїхати.
— Ми з тобою! – в один голос вигукнули дружина і діти…
На щастя, до поліції справа не дійшла. Петрика швидко вдалося знайти, він сховався недалеко від свого будинку, у покинутій напівзруйнованій будівлі.
Хлопчик сидів у кутку і тремтів від холоду, коли до нього з ліхтариком підійшов Єгор, а за ним Ганна, Валентина і діти.
— Що ж ти накоїв, Петрику? – запитала Валентина. – Мене мало до нападу не довів… Я ж відповідальність за тебе несу, поки твоя бабуся в лікарні. Добре, добрі люди допомогли знайти тебе.
Хлопчик нічого не відповів, він плакав і продовжував тремтіти.
Єгор зняв із себе куртку і накинув на Петрика, а Ганна ласкаво сказала:
— Не бійся, мене звуть тітка Аня, а це дядько Єгор… Ми хочемо допомогти тобі. Розкажи, що сталося, чому ти втік?
— Я не хочу в дитбудинок… – ще сильніше розплакався Петрик.
— Ой, це я винна! – схопилася за голову Валентина. – От дурепа… Я розмовляла телефоном із подругою, а Петрик, напевно, почув… Я просто сказала, що якщо Віра… Якщо з Вірою щось трапиться, то Петрик опиниться в дитбудинку… Ох, пробач мене, Петрику…
— Не хочу… у дитбудинок, – схлипуючи повторив хлопчик, і його плач підхопила вразлива Варя…
Ксенія та Іван теж не змогли стримати сльози й тепер довелося заспокоювати вже всіх чотирьох дітей…
— Петрику, а хочеш поїхати до нас? – запропонувала раптом Ганна. – Завтра Великдень, у нас будуть смачні паски та пироги.
— Ви, правда, можете взяти Петрика до себе? – тихо запитала Валентина. – А то мене донька із зятем завтра в гості запросили, а я не знаю, як із Петриком бути…
— Звісно, можемо, і з радістю, – відповіла Ганна та ще раз звернулася до хлопчика з питанням, чи хоче він поїхати з ними.
—Погоджуйся, Петрику,- сказав Іван. – Ми з тобою в шашки зіграємо і в морський бій!
На заплаканому обличчі хлопчика з’явилася слабка посмішка.
— Я вмію…- відповів він. – Умію грати в морський бій… А в шашки ні…
— Це не біда, я навчу тебе! – пообіцяв Іванко.
Свято Світлого Великодня Василенки відзначили вшістьох, вони постаралися зробити все, щоб Петрик почувався як удома, оточили хлопчика турботою й увагою… І раділи, спостерігаючи, як на обличчі Петрика дедалі частіше з’являється усмішка…
Хороші новини прийшли і з лікарні. Стан Віри Петрівни стабілізувався, і лікарі сказали, що її життя тепер поза небезпекою.
Через десять днів Віру Петрівну виписали з лікарні, і Єгор разом із Петром поїхав забирати жінку.
Весь цей час хлопчик жив у Василенків, і вони встигли прив’язатися до нього. Так сильно, що не хотілося розлучатися…
Та й Петя встиг звикнути до дядька Єгора, тітки Ганни та їхніх дітей.
Йому було дуже затишно і тепло поруч із ними… І потай він мріяв, щоб ці добрі й хороші люди стали його сім’єю…
— Якщо ви не проти, – сказав Єгор Вірі Петрівні, – ми б хотіли іноді відвідувати Петрика, дуже вже звикли до нього за ці дні.
— Що ти, Єгорчику! – вигукнула Віра Петрівна, змахуючи сльозу… – Та як же я можу проти бути?
Ти мені, можна сказати, життя врятував! Знаєш, скільки людей байдуже проходили повз мене, а ти зупинився і допомогу надав!
Та я щаслива, що Петрик у вас був весь цей час. Дай Бог (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) здоров’я і тобі, і Ані, і всім вашим діткам… Бережи вас Бог! Ви мені тепер як рідні дітки…
Відтоді Петрик став частим гостем у родині Василенків, вони періодично забирали його на вихідні, і завжди намагалися подарувати хлопчику якомога більше тепла і доброти. Утім, цього в їхній великій і дружній сім’ї було так багато, що вони з радістю ділилися цим із Петриком та його бабусею…
Віри Петрівни не стало, коли Петрику було майже десять років. І ні в кого із сім’ї Василенків не виникло й тіні сумніву в тому, що хлопчик має тепер жити з ними… Вони навіть не обговорювали це, оскільки були одностайними в цьому рішенні…
І тепер в Ганни та Єгора четверо дітей, і любові в їхніх добрих серцях вистачає на всіх, а Петрик для них уже давно рідний син… Вони, як і раніше, збираються за великим столом на Великдень. Печуть паски і пироги… І інші свята теж відзначають весело і дружно…
А нещодавно батьки повідомили дітям, що скоро їх стане семеро, тому що Ганна чекає на малюка. І це стало величезною радістю для всіх, адже поява нового життя – це завжди радість і диво…
То нехай же це диво станеться в кожній родині, де на це дуже чекають.
Щиро всім бажаю, щоб якомога скоріше настав мир в нашій країні і у кожній родині і вітаю з прийдешнім Великоднем.
