Мені 30 років. Я все життя намагаюся бути максимально уважною і максимально працьовитою, хоча природа і обділила мене якимось видатним, блискучим розумом.
Але я завжди старалася, завжди батьки від мене вимагали викладатись по максимуму.
Мені ніколи нічого не давалося просто, може, я навіть не пристосована до комунікації, але особливо важко мені давалося спілкування. Усю школу мене гнобили хлопці, мабуть, бо я не могла дати відсіч.
Проте я закінчила школу з медаллю, вступила до університету, закінчила його не лише з червоним дипломом, а й із присвоєнням мені особливої премії за наукову працю.
І відколи я закінчила університет, мені погано, мені так погано, що, напевно, це та сама депресія, про яку зараз усі говорять. Немов мішок картоплі на горбі і два мішки картоплі на душі, і ось я несу їх кудись, несу без фінішної лінії, і я не знаю куди, навіщо і чому так важко, і що робити.
Зараз я вже майже 8 років працюю у престижному діджитал-агентстві. Я багато чому навчилася сама, вивчила програми. І весь цей час мені тяжко.
Мені дуже важко, і особливо нестерпно це стало в останній рік, у мене погіршилася пам’ять дуже сильно, іноді я сиджу, читаю завдання і не розумію сенсу слів, букви знаю, слова знаю, а сенсу не розумію.
Я не сплю майже ось уже три місяці, хіба що годину за ніч. І сусіди заважають і просто немає сну.
Легкі заспокійливі та снодійне на травах не допомагає, каву, колу та чай не п’ю, думок немає. Складно почало формулювати вголос думки, будувати речення.
Кожної майже ночі я плачу, десь години о четвертій починаю, коли вже зрозуміло, що знову не засну. На роботі у туалеті плачу.
Я ненавиджу людський сміх. Нема сил ні на що, ні в який час доби. Мати знущається і каже, що я просто лінива егоїстка, але ж я намагаюся!
Я завжди намагаюся, я виконую свою роботу, я роблю справи по дому, як виходить, я стежу, щоб удома був порядок, але я не маю сил, ні фізичних, ні душевних.
Мені нема звідки чекати підтримки, і частково я сама винна, тому що, не дивлячись на привабливу зовнішність, не люблю близькісь, а жінка без бажання нікому не потрібна і я це чудово розумію.
Вчора мене обдурив шахрай, тому що я не була обізнана у питанні, і вона підловила мене ввечері в дуже пригніченому і втомленому стані. Я швидко зуміла взяти ситуацію під контроль і начебто зуміла уникнути серйозних наслідків, але батьки принизили мене за виявлену недодумність.
На додаток до мого власного самоосудження і будуть мене клювати ще місяці два, а вже пригадувати, то все життя, мабуть.
І це стало останньою краплею, тому що я завжди обережна і уважна, але тут, після чергового важкого дня, я просто зламалася, і зараз я просто в абсолютно розбитому стані.
Я плачу, плачу вже кілька годин, я не відчуваю обличчя, не знаю, що робити. Ситуація здається мені безвихідною я хочу жити, але я просто не бачу виходу для себе, як не відчувати себе так огидно і безсило.
До психолога не піду тому, що я не хочу, щоб мене запроторили до божевільні. Тут як із ксерокопією паспорта, начебто й не можна з нею взяти кредит, але все одно всі страшно бояться ймовірності, можливості.
Багато чого ще є, але й так виходить надто довгий допис. Я не знаю, що робити, я не бачу для себе виходу.
