Біда була в тому, що чоловік завжди аж надто старався. Часом здавалося, що він порпається в її голові, бо щоразу безпомилково вгадував усі її бажання.
Аня ще не встигала про щось подумати, а вже отримувала це. І ніколи не могла вгадати, що він їй подарує.
Вона робила тонкі натяки, часом навіть прямо скидала посилання на конкретні речі, але це завжди було щось інше: щось значно потрібніше, чого вона взагалі не очікувала.
— Тобі подобається?
Він так віддано, по-собачому заглядав Ані в очі, що від цього погляду до горла підкочувала нудота. Це було якось не по-чоловічому. Мама б про такого сказала «слимак». Але мама не встигла з ним познайомитися.
А от тато встиг. І татові Олег не припав до душі.
— Що це за тюхтій, доню?
Тато взагалі ніколи й ні з ким не церемонився. Він міг назвати їх із мамою «бабами» чи «дурними курками», ніколи нічого не дарував — просто мовчки видавав гроші зі словами:
— Купіть собі щось гарне і покажіться потім, а то знов усе на свої парфуми спустите.
Мама з Анею обожнювали парфуми. Коли було скрутно з грошима, замовляли з каталогів, але ніколи не опускалися до дешевих підробок.
А коли тато розщедрювався, вони йшли в дорогий магазин і довго, годинами вибирали нові аромати, блукаючи між полицями й доводячи до сказу усміхнених дівчат-консультанток.
Тато, по суті своїй, був доброю людиною. Але це Аня зрозуміла вже після того, як його не стало.
Олег теж був добрим. І це вона знала завжди.
На жіночий день він подарував їй сад. Взагалі-то, там вони збиралися ставити басейн і будувати гараж. Але якось Аня, гуляючи з подругою, випадково потрапила на лекцію з ландшафтного дизайну.
І майнула думка: а може, це саме те, чим їй буде цікаво займатися?
Після появи на світ Алінки вона так і не вийшла з декрету — робота здавалася нудною і безглуздою, та й Олег заробляв більш ніж достатньо.
Проте час від часу Аню гризла туга: їй здавалося, що в кожної людини має бути справа всього життя.
А в неї такої не було.
— Можеш робити тут свої альпійські гірки і все таке, Аню, — сказав Олег. — Класно я придумав?
— А як же гараж?
— Обійдемося.
— А басейн? Алінка ж засмутиться.
— Переживе. У сусідів є, вони однаково там усе літо бовтаються.
Алінка товаришувала з сусідськими дівчатками, а Аня — з їхньою мамою Катею.
— Готуй проєкт, — усміхнувся Олег, помітивши, як на обличчі Ані спалахнула непідробна радість.
Але ця радість, як і завжди, була з гірким присмаком — він знову вгадав її бажання наперед, ще до того, як вона сама встигла озвучити його вголос.
Проєкт вона намалювала.
Але коли дійшло до закупівлі декоративних кущів і дерев, каміння та іншої краси, не кажучи вже про те, що землю треба було перекопати й вирівняти, Аня впала в ступор.
— Я дам тобі номер одного роботяги. Він моїй сестрі газон сіяв і малину садив. Ніби садівник чи щось таке. Прямо як у фільмах для дорослих, — тихо хихикнула Катя, поки їхні діти гралися поруч.
Садівника звали Матвій. Середнього зросту, жилавий, із рудуватою борідкою та обвітреним, засмаглим обличчям.
Травив лайку, називав їх із Катею «бабами» — ну точнісінько як її батько.
І Аня пропала.
Вона зовсім не хотіла нічого такого, але просто втратила голову. Щоки наливалися рум’янцем, серце калатало як навіжене, а коліна зрадливо підгиналися, коли вона його бачила. Так банально, але так солодко.
— Що завтра робитимемо, хазяйко? — питав він своїм хрипким голосом, і Аня танула, мов морозиво на липневому сонці.
Це було перше, що вона сховала так глибоко у своїй свідомості, аби Олег точно нічого не пронюхав.
Доводилося постійно контролювати себе: не вимовляти його ім’я вголос, класти телефон екраном донизу і вимикати звук, щоб чоловік випадково не побачив сповіщення, удавати цілковиту байдужість, коли заходила мова про сад.
У тих повідомленнях не було нічого особливого. «Завтра буду після обіду, загуляв учора». «Яке каміння брати — сіре чи сіре? Все одно л…но».
Він був грубим, відверто по-дурному жартував і зовсім Ані не підходив. Але кожної їхньої зустрічі вона чекала так, як діти чекають Святого Миколая.
Якось Матвій привіз їй троянду.
— Що це? — розгубилася Аня.
— Троянда.
— А нащо?
— У вазу поставиш.
Довелося збрехати Олегу, що кущ троянди випадково затесався серед саджанців малини. Не викидати ж…
Ані здавалося, що вона теж подобається Матвію.
Але, мабуть, він боявся. Бо вона платила йому гроші. Бо вона була заміжня. Бо вона була такою розумною і витонченою столичного штучкою.
А їй так кортіло, щоб він зробив перший крок. Та Матвій лише дивився на неї своїми темними очима, і Ані здавалося, що в тому погляді палає такий вогонь, який може спопелити її за мить.
Казна-звідки виринули ті кущі цеанотуса — Аня просто гортала стрічку в інтернеті й побачила їх.
«Яка краса!» — аж ахнула вона.
І, звісно, загорілася їх купити. Продавалися вони лише в одному розпліднику — у такій глухомані, що їхати туди сама вона не наважувалася.
Можна було відправити Матвія, але ж раптом він вибере якісь кволі саджанці?
І Аня спитала:
— З’їздиш завтра зі мною за кущами?
— Та куди тобі ще садити? Вже все затикали!
— То не поїдеш?
— Будь-яка примха за ваші гроші, — ухмильнувся він, нахабно витріщаючись у виріз її сукні. — А може, післязавтра тоді? Я сьогодні ввечері випити планував.
— Післязавтра в мене день народження.
— Ну, заодно б і відсвяткували, — підморгнув він.
Аня ніяк не могла второпати, що стоїть за цими словами — реальна пропозиція чи просто так, ляпнув аби ляпнути.
— Добре, — врешті здався він. — Поїдемо завтра.
Аня марудилася, як перед першим побаченням у школі. Попросила Катю наглянути за Алінкою.
— Завтра чекаю вас на вечірку. Будуть тільки свої, тому ніяких вечірніх суконь. І щодо подарунка не парся, добре? — щебетала сусідка.
— Домовилися. А твій що тобі подарує?
— Ой, навіть думати не хочу… Знов у мої печінки залізе і вгадає.
— А я тобі по-білому заздрю. Мій вічно якусь дурницю купить, а потім ще й губи дує, що я не ношу. Тобі сережки з перлами часом не треба?
— Не треба, дякую…
— Шкода. А то я б із радістю передарувала…
Аня підготувалася до поїздки з розумом: склала кошик із їжею, прихопила плед. Навіть ігристе хотіла взяти, але в останню мить передумала.
Матвій із самого ранку почав хамити й дихати вчорашнім перегаром.
Але в Ані все одно ноги підгиналися від його присутності.
— От ви, баби, з жиру біситеся! І на біса тобі ті кущі здалися? А машина в тебе нічовроку, велика. Зручно тут лежати?
— Не перевіряла, — густо зашарілася Аня.
— А варто було б перевірити, — знову підморгнув він.
Аня все сподівалася, що він зробить перший крок, коли вони зупинилися перекусити. Вона спеціально обрала гарне місце біля річки, подалі від траси.
Матвій усе змів, похвалив її кулінарні таланти і дивився так… по-особливому. Але нічого не зробив. А сама Аня не наважилася.
За кілька кілометрів машина раптом заглохла. Матвій вилаявся, довго порпався під капотом, але так і не зрозумів, у чому річ.
Ще й дощ почав накрапати.
— Або я чогось у цьому житті не розумію, або тобі спеціально машину підпортили. Колися, кому дорогу перейшла? Може, чоловіка в сусідки відбила? — зареготав він. — Давай накатимо, у тебе там міцненьке в багажнику лежить.
— Міцненьке? — щиро здивувалася Аня.
— Ну так.
«З Нового року, чи що, завалялася», — майнуло в голові.
Без нормальної закуски вона швидко захмеліла.
Хто все почав — тепер і не згадаєш. Ані дуже хотілося вірити, що це був Матвій. А машина і справді виявилася напрочуд зручною.
Зв’язку не було. Лише ближче до вечора дивом додзвонилися до служби евакуації.
Олегу Аня відправила коротке повідомлення, що машина зламалася, але з нею все гаразд.
— Здохнемо тут із голоду, — бурчав Матвій.
Повітря поволі густішало й темніло. Скоро Ані виповниться тридцять один рік, і вона зустріне свій день народження посеред поля, з Матвієм і з палаючим від поцілунків обличчям.
Вона вирішила пошукати, чи не завалялася в багажнику бодай пачка чипсів. Чипси вона знайшла. А ще — маленьку листівочку із зображенням тих самих кущів цеанотуса.
«З днем народження», — було виведено на ній рівним Олеговим почерком.
Лють піднялася звідкись із самих глибин і затопила Аню з головою, не даючи ні дихати, ні навіть розплакатися. Як він міг?!
Навіть у цей, найпотаємніший куточок її душі він примудрився пролізти, підлаштувати все так, як вона хотіла!
Аня гепнула кришкою багажника з такою силою, що Матвій аж здригнувся.
Наступного дня вона подала на розлучення — зробила собі справжній подарунок на день народження.
А Матвія вона більше ніколи не бачила…
***
Цю емоційну й дещо провокативну історію довірила нам одна з наших читачок. Ми лише трохи адаптували її для публікації. Часом надмірна ідеальна турбота може душити сильніше за байдужість, а бажання вирватися із золотої клітки штовхає на несподівані вчинки.
А як ви вважаєте, чи має право на існування особистий простір у шлюбі, навіть якщо це простір для маленьких жіночих таємниць?
