Я найстарша з багатодітної сім’ї і завжди допомагала сестрі та двом братам, навіть коли вони вже стали дорослими. Зараз мені сорок один рік, сім’ї немає, натомість є квартира та робота в іноземній компанії, я перекладач.
Завжди відчувала, що повинна допомагати, бо батьки, незважаючи на те, що окрім мене було ще троє дітей, все ж таки знайшли гроші на мою освіту. Потім я вже платила за навчання двох молодших братів, а сестрі допомогла виплатити квартиру.
Для цього доводилося підробляти перекладами, брати роботу додому. Коли мені було вже понад тридцять років, познайомилась із Олегом, почали жити разом. Все було добре, але згодом йому почали набридати прохання про допомогу моїх рідних.
Я теж вважала, що вже досить допомогла, поки не виникла нова проблема, мій брат розлучився і тимчасово оселився в мене, що теж не сподобалося Олегу. Довелося за рік уже йому допомагати з власним житлом, начебто все налагодилося, але Олег дізнався, що це за мої гроші будується братові квартира, ми посварилися, він пішов і вже за півроку одружився.
З того часу я сама, все також вирішую проблеми сестри та братів, беру з собою на море племінників, щоб оздоровити, про себе я вже й не думаю. Навіть не сподіваюся на особисте життя.
Все це я з болем згадую у лікарні, після незначної операції я тут уже тиждень, і за цей час до мене ніхто так і не прийшов. Мені й прикро та соромно перед сусідами по палаті, я не витримала та подзвонила сестрі. «Ліно, у вас є совість, я ж вам стільки допомагала, а ви не знайшли час хоч раз мене провідати»?
Вона намагалася виправдовуватись, сказала, що стільки проблем, що їй не до мене. І тепер я зрозуміла, що жила не так, що сама винна у всьому, що на всьому заощаджувала і намагалася їм допомогти.
Варто зауважити, що я ще заробляю гроші. А якщо лишуся без роботи, на кого мені розраховувати?
