Це трохи смішна історія, яка зі мною трапилася. Хочу, щоб читачі могли посміхнутися, а не засмутитися як з інших історій.
Справа в тому, що я працюю таксистом. І ось якось направляє мені Лілія, наш диспетчер хороше таке замовлення – практично з одного кінця міста на протилежну околицю. Ось, гадаю, гарна буде ціна!
Взяв пасажира та поїхав за замовленою адресою. Проїхав центр, виїхав у приватний сектор і… зрозумів, що не знаю дороги до потрібної вулиці.
Зазвичай у таких випадках таксисти користуються навігатором, але в цей день мій телефон якось швидко розрядився. Обережно питаю пасажира: «Чи не підкажете найкоротшу дорогу?» А він у відповідь: Не знаю. Там мешкає мій друг. Я до нього із Києва приїхав».
Ну, думаю, добре хоч нічого не запідозрить. Їдемо потихеньку провулками.
Я сподіваюся спитати дорогу у якогось перехожого. Але вже стемніло й довкола ні душі — у таких районах рано спати лягають.
Пасажир мій дрімає і раптом як закричить: «Та що у вас всі магазини однаково пофарбовані? Це вже третій – чорний низ, біла вершина».
Я мовчу, але розумію, що це ми як у лісі, їздимо по колу. А найжахливіше, що я навіть не знаю, як виїхати назад, у центр міста.
Вихід один – шукати перехожих, не стукати ж у будинки з проханням показати таксисту дорогу. Але людей немає.
Значить, треба чекати. Я зупинився, вибачився перед пасажиром і поліз під капот усувати несправність.
Копаюсь-копаюсь, перехожих немає, з будинків ніхто не виходить. Пасажир мій уже нервує.
Вийшов із машини. Я, гадаєте, навіть здригнувся.
Чоловік здоровенний. Зараз як розсердиться та як мені дасть, думаю.
Я швиденько витер руки і сів за кермо. Поїхали далі.
Магазин більше не трапляється. Але раптом… раз, провулки скінчилися і попереду замиготіли дерева приміського гаю.
У пасажира, бачу в дзеркалі, обличчя витяглося, і він тихо так гроші мені простягає, вдвічі більше за тариф, і каже: «Висадіть мене тут, тільки не вбивайте. Хочете, я вам ще більше заплачу? Це він вирішив, що я його в ліс на поживу вовкам везу.
Тут я засміявся і заспокоївся. Тому що ми на окружну дорогу виїхали, а тут машини їздять, що в лабіринтах приватного сектора.
Загалом, я зупинився, зупинив першого водія, що попався, пояснив ситуацію і попросив по навігатору дорогу подивитися до потрібної вулиці. Пасажир теж уже все зрозумів, посміхнувся.
Мені, звичайно, соромно було перед ним, але добре хоч бензин не скінчився, а то довелося б до приватних будинків на ночівлю проситися. Було б ще соромніше.
Радий, якщо комусь підняв настрій. Але, клянуся, тоді було багато хвилин, коли нерви напружувалися до краю.
