— А якого, питається, дива я маю шукати до нього якийсь там підхід? Він мені що, кровинка рідна, чи я йому найнята нянька? — обурюється Катерина, нервово перебираючи пальцями паперову серветку. — Та ще й після таких закидів від свекрухи я навіть пальцем об палець не вдарю, от чесне слово! Нехай самі розбираються.
Катя з Максимом побралися лише півтора року тому. Медовий місяць, романтика, спільні мрії…
Жили собі душа в душу, в повному взаєморозумінні, жодної серйозної сварки. Аж поки чотири місяці тому на їхні молоді, безтурботні голови не звалилося, як сніг у травні, справжнісіньке стихійне лихо.
Ні, Максим до Каті одруженим не був, йому двадцять вісім, їй двадцять дев’ять — усе вперше, усе по-справжньому і з великого кохання. Але несподівано їм довелося приміряти на себе роль батьків важкого підлітка.
І чия ж це дитина, запитаєте ви?
А це рідний брат Максима, якому свекруха свого часу… ну, скажімо так, подарувала життя від одного дуже одруженого кавалера.
Павлику зараз шістнадцять. Вік такий, що кров грає, море по коліна, а життєвої мудрості ще катма. З батьком Максима свекруха, Тамара Василівна, розлучилася давно.
Навіщо вирішила завести ще одну дитину від чужого чоловіка — тепер іди знай, чужа душа — темний ліс. Перші роки батько Павла якось допомагав, підкидав копійку, а потім раптово відійшов у засвіти — вік там уже був поважний, серце не витримало.
Утім, Тамара Василівна — жінка-кремінь. До того часу вона вже міцно стояла на ногах, зробила блискучу кар’єру, стала великою начальницею. Гроші в хаті водилися завжди, і хлопці, що старший, що менший, ніколи не знали біди і безбатченками себе не відчували.
До речі, з рідним батьком Максим теж майже не спілкується — той давно облаштувався в іншій країні, іноді лише прилітають сухі вітання через інтернет.
І от, живуть собі Катя з Максимом вільно і щасливо. У Каті — своя маленька, але затишна однокімнатна квартирка, придбана ще до заміжжя.
У Максима — бабусина хата в селі, з гарним садочком, яку вони вдало здавали дачникам. Планували потроху складати копійку до копійки, щоб купити щось просторіше, спільне, а вже потім серйозно думати про лелек та дитячі візочки.
Аж раптом — грім серед ясного неба!
— Розумієш, Тамарі Василівні запропонували розкішний контракт за кордоном, — продовжує Катя, і в очах її блискають емоції. — Якщо чесно, поклавши руку на серце, я б від такої пропозиції теж і розум втратила, і валізи б за ніч спакувала. Там і гроші неабиякі, і перспективи, і світ побачити — це ж як у кіно! Гріх було відмовлятися.
Свекруха довго не думала — погодилася. Вперлася лише одна людина в цій історії — юний Павлуша.
Заявив категорично, з юнацьким гонором: «Нікуди я за кордон не поїду! У мене тут секція, школа, друзі, дівчата зрештою! Я тут удома!».
Катя, як людина розсудлива, спершу навіть стала на бік хлопця. Ну справді, шістнадцять років — це ж такий вік, коли вирвати людину з рідного середовища дуже важко. Та й невідомо, як би там, на чужині, все склалося.
Максиму теж брата стало шкода. Почав дружину вмовляти: «Катюню, давай візьмемо малого під своє крило. Він же не дитя нерозумне, сам себе обслуговує. Хлопець адекватний, проблем із ним зроду не було — ні в школі, ні з поведінкою. Спортом займається, байдики не б’є».
Зглянулася Катя, добре в неї серце. Порадилися і вирішили: як тільки мати чоловіка полетить підкорювати закордонні вершини, вони з Максимом переберуться в її простору трикімнатну квартиру.
Звідти й на роботу зручно добиратися. Побут теж не лякав: зранку кожен сам собі канапку зробить, за порядком стежитимуть гуртом.
А питання з гарячими вечерями свекруха вирішила радикально — домовилася з сусідкою, щоб та за хорошу плату готувала домашні страви.
— Я ж як думала: носика йому витирати не треба, штанці прати — теж, — сумно всміхається Катя. — Просто треба бути поруч, наглядати одним оком, щоб підліток не відбився від рук і не відчув забагато свободи.
Навіть папери всі чин чином оформили — свекруха залишила на Максима довіреність. І перші півтора місяця все йшло напрочуд гладко.
Павло чемно ходив (або робив дуже переконливий вигляд) до школи, відвідував репетиторів, у хаті не бешкетував. А потім… ніби з ланцюга зірвався!
— Максима якось викликали до школи, то він там такого нового й несподіваного наслухався, що ледь не посивів! — сплескує руками Катя.
— Коротше кажучи, завелася в нашого Павлуші якась дівчина. Може, й не в ній самій річ, але як тільки вона з’явилася — хлопця підмінили. Секцію покинув, на репетиторів махнув рукою, а найгірше — з’їхав з котушок, почав брехати і відверто прогулювати. І в побуті з ним стало просто нестерпно. Відчув п’янкий запах свободи, зрозумів, що старший брат — не сувора мати.
Максим раз у раз намагався говорити з братом по-чоловічому.
І пояснював, і вмовляв, і погрожував, і контролювати намагався — як горохом об стіну. Хлопець гуляє ледь не до ранку, а потім до школи його й гарматою не розбудиш.
— Ну не битися ж Максимові з ним, правда? — розводить руками Катя.
Але до справжньої бійки мало не дійшло. Одного вечора від юного героя красномовно потягнуло спиртним. Ситуація нагрівалася, мов чайник на вогні, і Катя не витримала — набрала свекруху.
Та, звісно, жахнулася, заохала і пообіцяла провести з сином сувору виховну бесіду. Провела. На пару днів у квартирі запанувала ідеальна тиша.
— Аж ось якось знадобилося мені поїхати до своєї квартири, забрати деякі теплі речі, — голос Каті починає дрижати від обурення. — Відмикаю я двері свого рідного дому… і просто не впізнаю його!
У Каті вдома не було ні квітів у вазонах, ні котів — вона просто зачинила квартиру й переїхала. А тут… Відкрила двері й обімліла: порожні пляшки, розкидані вироби контрацепції, гори недопалків, бруд такий, що ступити ніде, і все перевернуто догори дригом!
Схопила телефон, дзвонить чоловікові: «Кидай усе, лети сюди миттю!». Максим примчав і теж стояв блідий як стіна — його речі, що лишалися в квартирі дружини, теж перерили, а дещо взагалі безслідно зникло.
Як з’ясувалося, спритний Павлуша просто тишком-нишком узяв із полички ключі від Катиної квартири. Може, спершу брав потайки, а може, одразу зробив дублікат.
Житло братової дружини він використовував на повну котушку: друзі, дівчата, дівчата з друзями — таке собі безкоштовне місце для бурхливих гулянок і романтичних зустрічей!
Катя тоді стала перед чоловіком і відрізала: вона викликає клінінг, усе вимиває до блиску, а половину речей (особливо постільну білизну) просто виносить на смітник.
І того ж дня оголосила, що повертається додому. «Ти як знаєш, — сказала вона Максиму, — а з мене твого братика вистачить по самісіньке горло!» Чоловік, на його честь, дружину підтримав.
Сказав, що з нього теж досить — він одружений чоловік, і руйнувати власну сім’ю через малолітнього ледаря в його плани не входить.
— Ну логічно ж, хіба ні? — шукає підтримки Катя. — Це син свекрухи, от нехай вона й ламає голову, як їй далі жити. Як поєднати кар’єру і виховання власної дитини. Зрештою, завжди є варіант просто забрати Павла з собою, хоче він того чи ні. Бо якщо його зараз лишити самого — він остаточно піде по похилій, власне, вже пішов.
Свекрусі та Павлу це рішення було озвучено безапеляційно.
Того ж вечора Катя швидко зібрала їхні з чоловіком речі та покинула квартиру Тамари Василівни. І вже за годину пролунав дзвінок із-за кордону.
— І знаєш, на кого вона накинулася? Думаєш, на свого непутящого синочка? Або на старшого? Дзуськи! — гірко всміхається Катя. — Вона наїхала на мене! От скажи, вона взагалі нормальна?
З трубки тоді полилося:
— Цікаво дізнатися, а як ти взагалі збираєшся мати власних дітей, якщо не вмієш знайти до дитини підхід? При перших же труднощах і проблемах ти склала лапки і втекла? А виховувати, домовлятися ти не пробувала?!
— А я не маю жодного бажання ні виховувати чужу дитину, ні домовлятися з нею! — дзвінко відповіла Катя матері чоловіка. — І відповідати за нього, зокрема й перед вами, я теж не хочу. Навіщо мені цей клопіт? Ви залишили сина, він без маминого нагляду нормально жити не вміє — мабуть, є якісь прогалини у вихованні, еге ж? Тож беріть квиток і займайтеся власною дитиною!
— Зрозуміло, — з отруйним сарказмом просичала мати Максима. — Не змогла, розписалася у власній неспроможності. Оце так, нікчемна дружина дісталася моєму старшому…
А Катя навіть сперечатися не стала. Нікчемна, то й нікчемна — нехай так і буде.
Зараз юний Павло слізно клянеться, що виправиться, благає брата з дружиною передумати. Але Катя як кремінь — не хоче. І через самого Павла, і, тим паче, через його невдячну матір.
Ось такий життєвий вир пристрастей вирує в родині нашої читачки, а ми лише трохи причепурили цю історію, щоб передати весь спектр емоцій. Народна мудрість недарма вчить: чужу біду руками розведу, а до своєї розуму не прикладу.
Дуже легко роздавати поради з виховання, перебуваючи за тисячі кілометрів від епіцентру подій. Цікаво, а на чий бік стали б ви — чи варто було невістці проявити ангельське терпіння до чужої дитини, чи все ж спокій власної сім’ї дорожчий за будь-які родинні обов’язки?
