Зростала я в невеличкому селі Вербівка, де майже всі знали одне одного. Наша родина складалася з п’яти дітей, батьків і дідуся.
Ми всі жили в маленькому будинку, що був затісним для такої великої родини. Я завжди мріяла переїхати до міста, щоб мати більше можливостей і свободи.
Нарешті ця мрія здійснилася. Я вступила до технікуму на кухаря і почала жити в гуртожитку. Одного дня, коли я поспішала на заняття, мало не потрапила під машину.
Водій зупинився, вискочив з автомобіля і почав мене лаяти, перевіряючи, чи все зі мною гаразд. Я почувалася винною:
– Вибачте, я більше так не робитиму! – кинула я і побігла далі, відчуваючи його погляд у себе на спині.
Наступного ранку я вийшла з гуртожитку і побачила того ж самого хлопця. Моє серце забилося швидше – невже він вирішив вимагати від мене гроші за ремонт? Я приготувалася до найгіршого, але він просто усміхнувся:
– Мені снилися твої очі цілу ніч. Не бійся, сідай, я тебе підвезу.
Так у моєму житті з’явився Денис. Він був турботливим і уважним, і я не могла повірити своєму щастю. Через кілька місяців він зробив мені пропозицію.
Я мріяла, що це буде початком нашої прекрасної історії, але життя внесло свої корективи. Перші проблеми почалися, коли Денис познайомив мене зі своєю матір’ю та сестрою. Вони одразу ж виявили неприязнь до мене, але я сподівалася, що зможу змінити їхню думку. Це виявилося марною надією.
Одного разу я підслухала розмову, де його мати казала:
– Що він у ній знайшов? Ні краси, ні розуму! Вона просто шукає, де б грошей нахапати!
Денис не зважав на їхні слова, і ми все ж одружилися. Моїх рідних він попросив не запрошувати, і його родичі теж не прийшли на весілля.
Ми почали жити разом у його квартирі. Життя йшло своєю чергою, але кожен візит свекрухи чи його сестри перетворювався для мене на випробування. Вони поводилися зі мною, як із прислугою, і висловлювали зневагу при кожній нагоді.
Чоловік спочатку ігнорував мої сльози, але з часом теж почав робити зауваження. Все частіше й частіше…
Минув рік нашого спільного життя. Одного дня я дізналася, що вагітна. Радісна, я поспішила повідомити цю новину Денису, сподіваючись, що це зміцнить наші стосунки. Але він відреагував різко й агресивно:
– Зараз невдалий час. У мене кар’єра на підйомі, і немає зайвих коштів для дитини.
Наступного дня між нами виник новий конфлікт. Свекруха звинуватила мене у зраді, стверджуючи, що дитина не від Дениса. Це було останньою краплею. Я мовчки зібрала свої речі і покинула їхній дім.
Я не знала, куди йти. Місце в гуртожитку зайняли інші. Єдина подруга, Оля, прийшла на допомогу. Вона допомогла мені знайти підробіток, шити речі на замовлення, і знайшла кімнату у бабусі Катерини.
Оля переконала мене подати на розлучення і на аліменти. Свекруха найняла адвоката, щоб довести, що дитина не від Дениса, вимагаючи ДНК-тест.
Вперше в житті я вирішила відповісти рішуче. Ми розлучилися, і я вирішила обійтися без аліментів. Жодних тестів я не дозволила робити, бо більше нічого нікому доводити не збиралася.
У мене з’явився син, дуже схожий на батька. Але нічого доводити я вже не збираюся. У мене є де жити, я працюю вдома, і бабуся Катерина ставиться до нас, як до рідних.
Тепер я знаю, що все у мене буде добре, а Денис і його родина нехай живуть своїм життям. Подруга іноді дорікає мені, що я не зробила тест, щоб примусити Дениса відповідати за свою дитину. Але я вже не хочу повертатися до минулого. Як ви думаєте, чи правильно я вчинила?
