— Звісно, я дам мамі ці гроші. Ми з чоловіком віддамо все, що відкладали, хоч там і не мільйони. Тільки-но з банківським кредитом за свою квартиру розрахувалися, — Ганна втомлено опускає очі, перебираючи пальцями край скатертини. Її голос лунає тихо, але в ньому бринить гірка образа, що накопичувалася роками.
— Але з однією жорсткою умовою.
— І правильно робиш! Я тебе чудово розумію, умову ставити просто необхідно, — палко підтримує її подруга Оксана.
— І тільки так: дарча на тебе, з правом її довічного проживання. А то мало що… Заповіт — це такий папірець, що сьогодні він є, а завтра його скасували. Хто знає, що її обожнюваній Софійці завтра в голову стрельне?
Вона ще молода, але апетит там, дай Боже. І що тоді? Знову частку викуповувати? Ні вже, ну його до біса.
— Так, Оксано, я це розумію… Тільки от мама образилася. Плаче, дорікає, каже, що не думає вона ні про які суди чи виселення, просто їй серце крається, що рідна донька рятує її з умовою. Уявляєш? — Ганна важко зітхає.
— А мені, між іншим, теж боляче! Бо вже стільки років для мами моїх дітей ніби й на світі немає. Єдина радість — Тарасова донечка. Я ж чудово пам’ятаю мамині слова: «Не ображайся, Ганнусю, але квартиру я відпишу Софійці, вона ж без батька росте, їй у житті буде набагато важче».
Ну от, жаліла бідну сирітку, а та тепер таку ціну за дідові квадратні метри заломила, що хоч з дому тікай!
— Зате тепер у мами є гарне щеплення від сліпої любові до однієї онуки. Неприємно, звісно, але перестань картати себе. Що не робиться — все на краще, — намагається розрадити подруга.
Ганні зараз тридцять вісім. Заміжня вона вже тринадцять щасливих років, виховують із чоловіком сина та донечку — їм десять і сім рочків.
Родина має власну двокімнатну квартиру. Рік тому вони нарешті виплатили борг за житло, видихнули з полегшенням і почали потроху складати гривню до гривні.
Мріяли продати цю квартиру й купити просторішу трикімнатну, бо ж діти різностатеві, кожному потрібен свій куточок.
Але з омріяним розширенням тепер доведеться зачекати.
Ганна бере додаткові замовлення додому, чоловік теж крутиться, як білка в колесі, щоб заробити копійку, проте найближчі роки два вони точно тулитимуться у своїй двокімнатній. Так склалися обставини.
А обставини ці мають ім’я — двадцятирічна Софійка, донька старшого брата Ганни, Тараса.
Самого брата немає на світі вже одинадцять років — сталася страшна дорожня автотроща, в якій він навіть не був винен. Батьки тоді мало не збожеволіли від горя, гірко плакала й Тарасова дружина Марія.
Софійці на той час було всього дев’ять. Величезне родинне горе.
Свого часу брат із дружиною купили квартиру. Спочатку це була скромна однокімнатна, на яку чималу суму дали батьки Тараса й Ганни. За чотири роки вони її продали, доклали грошей і взяли більшу.
Тільки-тільки розрахувалися з боргами — і того страшного дня Тараса не стало.
Тоді батьки ухвалили тверде рішення: від своєї частки спадщини за сином вони відмовляються на користь онуки.
Ганна це рішення чудово розуміла. Дівчинці треба було якось рости.
І вона росла. От тільки, як з болем згадує Ганна, коли в неї з’явилася спочатку одна дитинка, а потім і друга, для батьків це пройшло якось непомітно: «Усе добре? Малюк здоровий? Ну і слава Богу».
— Не було ніякого сюсюкання, ніяких щедрих подарунків чи бажання забрати моїх дітей до себе на вихідні. Світ крутився тільки навколо Софійки, — згадує Ганна.
— Її день народження — це завжди була подія державного масштабу. Сукня на випускний у початковій школі — за ціною, як крило від літака. Про одинадцятий клас я взагалі мовчу…
Образливо. Для моїх дітей батьки чоловіка — це справжні дідусь і бабуся, хоч у них теж є донька, а в тієї свої діти.
Коли приїжджаємо до них у село — усі онуки бігають разом, найкращий шматок ніхто нишком комусь одному не підсовує. І гостинці всім дають однакові та рівноцінні.
— Ганно, ну як у тебе язик повертається ображатися? — з докором сказала мама якось, коли донька не витримала й висловила їй свій біль через такий поділ онуків.
— Тараса більше немає. Дівчинка — це єдине, що залишилося нам від синочка. Ти ж май совість, вона ж сиротою росте, їй у цьому житті не буде на кого спертися!
Тоді ж мама прямо й попередила: вони з батьком напишуть заповіт на користь Софійки.
До слова, Марія, вдова Тараса, шість років тому успішно вийшла заміж, а п’ять років тому в Софійки з’явився братик.
Вітчим спокійно живе в тій самій двокімнатній квартирі, де Софійці належить чверть. І ставлення бабусі та дідуся до онуки не змінилося ні на краплину.
Тільки от заповіт вони так і не написали. Усе відкладали на потім, а в січні цього року раптово не стало батька — відірвався тромб.
А через пів року, коли мама прийшла до нотаріуса оформлювати спадщину (Ганна спочатку відмовилася від своєї частки, бо мама так слізно просила), спливла цікава деталь.
Виявилося, що одна заява вже лежить. Заяву на дідову спадщину подала та сама онучка Софійка, з якої одинадцять років пилинки здували.
Як з’ясувалося, напоумила дівчину її матір, Марія. Подали вони на право представлення за покійним батьком, який, якби був живий, міг би претендувати на частину батьківської квартири.
— Мамина половина залишається їй, як дружині, — пояснює Ганна, — а татова ділиться на трьох: на маму, на мене і… на Софійку.
— Бабусю, ти тільки не ображайся, але я хочу, щоб усе було по закону. Мало що в житті буває, — холодним тоном пояснила Софійка улюбленій бабусі по телефону.
Коли ж мама, ковтаючи сльози, нагадала, що вони з дідом свого часу відмовилися від спадщини за Тарасом заради неї, слухавку взяла Марія: «Ви як хотіли, так і вчинили. А ми зробимо так, і крапка. Належить по закону — віддайте».
— І отут у мами ніби полуда з очей впала, — продовжує Ганна.
— Якщо кажуть «віддайте», отже, вимагатимуть гроші. Мама в паніці висмикнула мене з роботи, бо залишався останній тиждень, коли можна було подати заяву. Я полетіла до нотаріуса, щоб хоч якось зменшити частку цієї «любої онучечки».
Мама тоді ще благала: мовляв, це про всяк випадок, якщо Марія з Софійкою одумаються, то я потім свою частку мамі поверну.
— І ти б повернула? — питає Оксана.
— Та повернула б, хай їм грець! Але не довелося. Вони одразу ж заявили, що хочуть за Софійчину частку гроші. Одна шоста квартири! А вони надумали дівчині однокімнатну купувати, от і трусять бабусю.
Пристали, як з ножем до горла: або давайте гроші, або ми подаємо до суду! Звісно, ніхто б маму не виселив, ті суди могли б роками тягнутися, бо частка мізерна.
Але ж мама… в неї аж руки трусилися від такого цинізму, вся на нервах злягла.
Порадившись із чоловіком, Ганна вирішила допомогти.
Але з тією самою умовою: вони віддають свої заощадження, щоб відкупитися від родичів, а мама натомість оформлює на Ганну договір дарування. Щоб більше ніхто й ніколи не міг навіть теоретично посягнути на це житло.
Тепер мати розривається на шматки. Вона ображена на доньку, на колишню невістку, на обожнювану онуку.
Плаче днями й ночами, бідкається, що всім навколо потрібна лише її квартира, а на неї саму всім начхати.
— Мені не начхати! — з розпачем каже Ганна.
— Але родинні почуття — це одне, а документи й гроші — зовсім інше. І взагалі, це я маю право ображатися! Це моїх дітей стільки років не помічали! А я живу для них, а не для єдиної братової кровинки, яка виявилася готовою рідній бабусі в горло вчепитися за дідові метри.
***
Цю гірку життєву історію нам надіслала пані Ганна, а ми лише делікатно адаптували її розповідь для публікації. Кажуть, що спадщина та гроші — це найкращий лакмусовий папірець, який показує справжнє обличчя людей. Іноді ті, кому ми віддаємо найбільше тепла, залишають у душі найглибші рани, а на допомогу приходять ті, кого ми роками відсували на другий план.
А як би ви вчинили на місці Ганни в такій непростій ситуації?
