Надія важко опустилася на стілець і нервово провела долонею по обличчю. На плиті тихенько посвистував чайник, але жінці було зовсім не до чаю. Вона підвела очі на свою двоюрідну сестру Галю, і в тому погляді змішалися материнський біль, пекуча образа та найгіркіше жіноче «я ж казала».
— Зять мій, хай йому грець, звісно, той ще фрукт. Зрадив — і крапка, тут жодних виправдань бути не може, — голос Надії тремтів, коли вона розливала окріп по чашках. — Але ж і донька моя, Полінка… Добра душа, сліпа довіра! Скільки ж я її, дурненьку, просила бути обережною. Я ж цю Оксану, її «найкращу подруженьку», роками наскрізь бачила!
— Надю, ну постривай, не гарячкуй, — Галина співчутливо похитала головою, обережно сьорбаючи гарячий напій.
— Вони ж із цією Оксаною ще зі школи не розлий вода, скільки років дружать. Звідки ж Поліна могла знати, що та їй таку змію за пазуху підкине?
— Могла б і здогадатися! — Надія аж сплеснула руками, ледь не розхлюпавши чай на скатертину.
— Я, наприклад, завжди помічала, що ця дівка — хитра, розважлива і все під себе гребе. Пам’ятаєш, як вони ще зовсім юними були? Ми тоді з батьком Полінці на шістнадцять років подарували новий телефон. На ті часи — дуже крутий, дорогий.
Звісно, Оксана теж сиділа з нами за святковим столом. Галю, ти б бачила той погляд! Вона глянула на мою дитину — миттєво, спідлоба, але стільки там було чорної, лютої заздрості, що в мене аж мороз поза шкірою пішов.
— Ну, припустимо, — обережно заперечила сестра. — Погляд — це таке діло… Може, ти просто щось не так зрозуміла.
— Та якби ж то тільки погляд! — гірко всміхнулася жінка.
— Наступного дня вони мали йти записуватися в гурток естрадного вокалу. І що ти думаєш? Зранку дзвонить Оксана: «Ой, Поліночко, в мене так горло болить, я не піду». Моя ж, із солідарності, теж лишилася вдома.
А та «хвора» тихенько побігла, записалася, та ще й свою однокласницю прихопила. У підсумку взяли обох, а місць більше не лишилося. А знаєш, у чому була сіль? У тому гуртку займався хлопчик, до якого Поліна дуже несміливо зітхала.
І врешті-решт та однокласниця за нього заміж і вийшла! Отак подруженька помстилася за дорогий телефон. Тонко, чужими руками!
— Ну… це, звісно, не показник, хоча… якщо дивитися на ту біду, що сталася зараз, то минуле справді бачиться інакше, — погодилася родичка.
— От і я про це! А Поліна тоді її ще й виправдовувала. Мовляв, та однокласниця сама напросилася, а Оксана ж не знала, що їх обох приймуть… А зараз що каже? Я про той давній випадок уже й не згадую, навіщо дитині на хворий мозоль тиснути, коли і так усе життя шкереберть! — Надія важко зітхнула і відвела погляд до вікна.
Поліні, доньці Надії, зараз двадцять дев’ять. П’ять років тому вона одягла весільну сукню.
Два з половиною роки тому в них із чоловіком з’явилася дитинка — подарували нам золотого онука.
Батьки для єдиної доньки зі шкіри пнулися: на весілля купили їй двокімнатну квартиру. Надія з чоловіком — люди не бідні, могли собі дозволити: батько керує відділом на великій фірмі, а сама Надія тримає магазинчик дитячого одягу, вже навіть другий відкрила в іншому районі міста.
І знаєте, хто був свідком на тому весіллі?
Та сама Оксана. Подруга, яку Надія терпіти не могла ще зі шкільних років, вважаючи її заздрісною та підлою.
— І справа зовсім не в тому, що Оксана з бідної сім’ї, — вела далі Надія.
— Мати її виховувала сама, тулилися вони в тісній однокімнатній квартирці. Скільки людей бідно живуть, але зберігають совість! Гроші тут ні до чого. Просто людина або має гнильцю в душі, або ні.
А Оксана — саме підла. Але ж як дитині це доведеш? Подружилися вони років у чотирнадцять, коли батьки Оксани розлучилися і вони переїхали в наш двір. Тепер, на жаль, донька сама все побачила на власні очі.
Оксана вискочила заміж майже одразу після Поліни, за якісь кілька місяців.
Моя донька так за неї раділа щиро! Чоловік трапився з квартирою, машиною, свекри Оксану на тепле місце на роботу прилаштували, згодом і в неї з’явилася дитинка. Тільки от те щастя розсипалося дуже швидко.
Надія не знає достеменно, хто там був винен, хоча Оксана — ще та хитра бестія.
Але, ясна річ, залишитися самій із півторарічною дитиною на руках нелегко. Чоловік миттю виставив її з квартири назад до матері. А поки вона сиділа в декреті, її посаду на хорошій фірмі скоротили.
Очевидно, що спеціально.
— Вона й досі з матір’ю товчеться, — розповідала Надія.
— Знайомі кажуть, сваряться так, що весь під’їзд слухає, хоч вуха затуляй. Звісно, гризуться через побут і безгрошів’я. Оксана на роботу влаштувалася, бо мати б не потерпіла, якби вона вдома сиділа, але на оренду окремого житла їй не вистачає. Так і живуть утрьох на двадцяти квадратах.
І головне — коли вона розлучилася, я Поліну як просила: «Не тягни її у свою сім’ю!». Бо ж Оксана кожні вихідні з малою в них сиділа. А ти ж знаєш, що воно таке, коли у твоєму домі постійно пасеться самотня подруга.
— Та вже ж, скільки таких історій…
— Отож-бо! А моя Поліна знову грудьми за неї стала: «Мамо, якщо я відвернуся, це буде зрада, їй і так важко!».
І почалося.
Поліна з чоловіком ту Оксану скрізь за собою тягали: і до друзів, і на відпочинок, свята їй влаштовували. Свій день народження подруга святкувала в них удома, і, ясна річ, за рахунок моєї дитини!
Поліна їй свої речі віддавала — купить якусь обновку, а потім удає, що з кольором не вгадала, і Оксані несе.
Я ж бачила, що вона спеціально це робить, хотіла нещасну подругу причепурити. А дитячий одяг для її дівчинки? У мене з магазину пакетами виносила!
— Це ж звичайна, банальна заздрість, — зітхнула жінка.
— Поліна живе добре: зять непогано заробляє, донька дистанційно працює, ми допомагаємо. Поїздки, обновки, хотіли більшу квартиру купувати, а цю здавати. А в Оксани що? Тіснота, аліменти і вічні скандали з матір’ю. От вона і вдарила туди, де змогла дотягнутися…
Сталася історія, стара як світ.
Поліна зловила чоловіка на переписці з Оксаною. А там і фотографії відверті, і слова такі, що стало ясно — між ними вже давно все сталося.
Звісно, вибухнув страшний скандал. Поліна миттю виставила зрадника за двері. Матеріально вона не пропаде, але ж подвійна зрада — це такий біль, що словами не передати.
— Розраховувала, що за рахунок чужого чоловіка своє життя влаштує? — гірко всміхнулася Галина.
— А от і ні! — відповіла Надія. — Вона ж прекрасно знала, що в мого зятя за душею немає нічого. Квартира — Полінина. Заощаджень кіт наплакав. Машина і та на мене записана. Та й зять, як я бачу, від дружини йти зовсім не хоче.
Оббиває пороги, прощення благає, плаче, що дружину любить і без сина йому світ не милий. А що було?
Та просто мужики беруть те, що саме в руки пливе. Оксана настирливо запропонувала — він і не відмовився. І найцікавіше, що Оксані він без грошей теж не здався! Я її днями перестріла, питаю: «Як тобі не соромно?».
І знаєш, що вона мені видала?
— Що ж?
— «А мені не соромно, — спокійно так каже, і оком не змигне. — Якщо ваша Поліна така простодира, то хай їй це буде наукою. Нема чого мені було все життя своїм ідеальним благополуччям в очі тикати.
Раз — і розсипалося її щастя! Та даром мені ваш зять не потрібен. Я просто хотіла їй показати, що все це ілюзія, а вона — звичайна дурепа».
— Матінко рідна… — Галя аж завмерла з чашкою в руках.
— Може, твоїй доньці варто ще подумати щодо розлучення? Не рубати з плеча? Чого тільки в житті не буває… Зате такої подруги в неї більше ніколи не буде, вивчила урок на все життя.
***
Від редакції.
Цю болючу, але таку життєву розповідь надіслала нам пані Надія з Черкащини, шукаючи розради й розуміння після сімейної драми. Кажуть, жіноча дружба — це як кришталь: бережеш роками, а розбивається воно від одного необережного, чи радше навмисного, руху, залишаючи після себе лише гострі уламки.
Мабуть, найбільший біль приносять не чужі люди, а ті, кого ми самі з відкритим серцем пустили у свій дім.
А як ви вважаєте, чи варто після такого підлого втручання давати шанс на примирення чоловікові, який оступився?
