— Ось дивися, матусю, а ти казала – не надійся. От. Навіть більше грошей переказав, ніж я розраховувала. Одумався, Дмитро.
— Одумався? Юленько, ніколи твій чоловік не одумається й за копійку задушиться, я вже точно це знаю. А це він переказав, щоб ти до суду не подала, поки розлучення у вас.
Юля образилася на матір.
Так! Вони з Дмитром зараз у стадії розлучення, не вийшло зберегти родину, але одна справа їхні особисті стосунки, а інша — діти.
Все ж любить чоловік своїх хлопчиків.
Юля зазирнула до сусідньої з кухнею кімнати. Марко та Степан гралися на підлозі в машинки.
— От і добре, от і зберу діточок до школи, і не треба тепер думати, де гроші взяти, така гора з плечей, — донька зітхнула, прикриваючи двері до дитячої кімнати, й подивилася на матір.
Інна Олегівна поправила хустку на шиї й відвернулася до вікна.
— Не особливо й розраховуй на нього, доню, краще подумай, як синів підійматимеш.
Ми з батьком допоможемо, звісно, але тобі треба вчитися на себе розраховувати.
Зараз ось дрова й вугілля треба купити на зиму. Добре, хата дідусева на тебе оформлена, а то довелося б ділити.
Донька кивнула.
— Відклала на дрова. А ось за хлопців боялася. До школи та дитячого садочка зараз двома тисячами не обійтися, а Дмитро дванадцять прислав.
— Дмитро? Скоріше Антоніна Петрівна.
Юля махнула рукою.
Антоніна Петрівна не любила Юлю. Не любила відкрито, прямо в очі говорила все, що її не влаштовувало.
І зараз, коли Юля з Дмитром готувалися офіційно розлучитися, теж була невдоволена.
Бувала в сина рідко, онуків особливою увагою не балувала.
Інна Олегівна до Дмитра теж ставилася дуже насторожено.
Одразу розуміла, що не пара він доньці, на гроші ласий, але вмовляти не стала, раз любить — нехай свій шлях пройде.
Пройшла.
Розлучення.
Зате вперше за багато років мати бачила, як підняла голову Юля, як виструнчилася від прийнятого рішення, а це радувало — впевнена жінка все витримає. Сама.
— Час мені, доню, батько приїхав, — Інна Олегівна обійняла доньку, ніби сказала: “Тримайся”.
Літня мошкара роїлася біля лампочки на літній веранді.
Юля затрималася біля хвіртки, проводжаючи матір і батька. Потім пройшла на веранду й сіла на лавочку.
Місце це було улюбленим у родині перші роки подружнього життя.
Тут вони разом із чоловіком пили чай, ділилися надіями, мріяли.
Тут Юля повідомила, що чекає первістка, потім другого сина. Тут же було прийнято рішення про розлучення.
Якось усе розгубилося, розчинилося в побуті.
Охололи.
Юля зітхнула й пішла до хати. Без чоловіка в домі було порожньо й клопітно. Тепер усе сама.
Не махнеш рукою, не покличеш: “Дмитрику, чуєш Дмитрику”.
Але й жити в постійних сварках і взаємних докорах більше було неможливо.
Дмитро ганявся за великими грошима десь далеко, в містах. Останнім часом їздив надовго, але грошей особливо й не привозив.
Юля вклала хлопчиків спати, а сама довго не могла заснути. Думала, як їй жити далі. Як бути сильною й усе встигати.
Інше життя й тішило, й засмучувало водночас.
Але час розставив усе на свої місця.
Ось уже й перші тумани лягли на пожовклі луги, перший сніг не забарився, тут же розтанувши.
Потягнулися сірі однакові дні, ніяк не даючи змінити сумні думки.
— Мамо, там хтось є, я боюся, — молодший син вбіг на кухню до матері й обійняв її.
— Миші? — Юля продовжувала замішувати тісто на хліб, лише глянувши на Степанка.
— Ні, людина.
Юля обернулася.
Двері до дитячої були відчинені, але у вечірніх сутінках у вікнах нічого не було видно.
— Подивися, мамо.
— А Марко де? Може, він лякає?
Степанко мотав головою.
Брат і справді був ні до чого, повернувся з трьома полінами й, роззувшись, повісив на гачок куртку.
— Ти Степанка лякав?
— Та ні-і-і! Чого одразу я?
— Я просто спитала, не сердься, — Юля погладила старшого сина по голові, ледь припудривши залишками борошна його чорне волосся.
За вікном нікого не було видно.
— Не бійся, привиділося, штори засунь і все, — мати повернулася до тіста.
Але через тиждень Степанко знову злякався. Юля знову визирнула у вікно.
Зараз їй і самій здалося, що хтось стояв біля паркану навпроти вікна дитячої кімнати, й поспішив сховатися. Юля вийшла на подвір’я, відчинила хвіртку.
Нікого.
Усе здалося дивним.
Тієї ночі Юлі не спалося.
“Дмитро ходить. На синів дивиться. Одумався!”, — вирішила вона.
Від цієї думки стало тепло й радісно. Сини сумували, часто ставили запитання. А вона мовчала й хмурилася.
“Приїде, зайнятий, прийде скоро”.
Але колишній тепер уже чоловік після прийнятого ними разом рішення в домі не з’являвся. У дверях, не повертаючись, лише видавив із себе:
“Грошей не чекай, ні копійки”.
— Одумався, — раділа Юля, отримуючи на пошті перекази.
Уперше Юлі здалося дивним, що це був переказ грошей не на картку, а по-старому, поштовий.
Але від кого переказ вказано було. Юля тоді знизала плечима.
Мабуть, хотів офіційного підтвердження переказу грошей. Ну й нехай так. Діти його. Нехай.
Наступного дня випав сніг.
Він усю ніч летів великими пластівцями, падав на дерева, дахи й паркан. Побіліло миттєво.
Юля визирнула у вікно. Білим-біло.
Останній автобус до Полтави відправлявся о шостій вечора.
Значить, Дмитро, якщо прийде, то до шостої.
Юля підійшла до дзеркала й стала розглядати себе. Дістала косметику й нанесла на вилиці трохи рум’ян, потім підфарбувала брови й вії.
Відкрила шафу, але вирішила, що це ні до чого. Під курткою не видно.
Сніг давно перестав іти, але дивитися на нього було болісно. Юля раз у раз підходила до вікна й виглядала.
Майже шоста.
Діти гралися у своїй кімнаті, не звертаючи уваги на схвильовану матір.
Юля дістала з шафи білу шаль, одяглася й вийшла на ґанок. Повітря стало морозним і холодним. Юля постояла трохи на ґанку, а потім обійшла хату з іншого боку.
Біля паркану виднілася постать.
Юля визирнула з-за рогу.
— Антоніно Петрівно!
Жінка злякалася й кинулася від хати.
— Антоніно Петрівно! — кричала (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Юля навздогін.
— Я скоро повернуся. Марку, зачиняйся, — мати змінила шаль на шапку й вийшла на вулицю.
До хати матері колишнього чоловіка було недалеко, але йти по пухкому свіжому снігу було важко, як і повірити в те, що Юля помилялася.
Зараз, із кожним кроком, що наближав Юлю до знайомої хати, приходило усвідомлення, що це був не Дмитро.
І грошові перекази, на суму рівну пенсії, і підглядання у вікна, зайшов би, не посоромився б.
— Антоніно Петрівно, — Юля постукала у двері.
— Так, Юленько, заходь.
— Доброго дня. Ось удома була, здалося, що я вас побачила біля хати, вирішила провідати.
— Чай питимеш?
— Так, звісно, я ненадовго, хлопців залишила самих.
Літня жінка на слові “хлопців” подивилася на Юлю.
— Марко зі Степанком сумують. І за татом, і за бабусею з дідусем. Ви приходьте, не соромтеся. Ви в будь-якому разі для них бабуся. І Іван Сергійович теж нехай приходить.
— Можна? Я думала ти…
— Можна, звісно. Антоніно Петрівно, я не проти, навіть за. Шкода, що Дмитро не приїжджає. Але гроші справно шле, — Юля не відводила погляду від колишньої свекрухи. Та зніяковіла.
— Ти пробач, Юленько, Дмитра. Пробач і забудь.
Юля не стала нічого більше питати, усе й так зрозуміло, відволіклася на чай.
Зробила ковток смачного ожинового чаю, ще один і зібралася.
— Цукерок візьми, Юленько, ось, — Антоніна Петрівна схопила з шафи три кульки й простягнула Юлі.
— А ходімо до нас, поки Івана Сергійовича немає. Самі (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) гостинці й віднесете.
Антоніна Петрівна ні секунди не роздумувала, одразу прийняла запрошення, усміхнулася тільки у відповідь і вільно зітхнувши пішла одягати пальто та чоботи.
Гірка правда пронизливою стрілою влучила в серце Юлі під час цієї зустрічі з Антоніною Петрівною.
У повітрі зависла печаль втрати – не лише коханого чоловіка, а й тієї ілюзії, що він може повернутися. Але серед цієї скорботи проросла несподівана ніжність.
Материнське тепло Антоніни Петрівни, незважаючи на біль за сина, обійняло Юлю, зігріваючи її думками про онуків, про нерозривний зв’язок поколінь.
І в цьому вчинку Юлі – прийти, вислухати, прийняти запрошення – проявилася не просто мудрість, а справжня жіноча душа.
Вона зуміла відкинути біль минулого заради майбутнього своїх дітей, заради збереження родинного вогника, хай і в дещо іншому форматі.
Ця зустріч стала тихим свідченням того, що навіть після руйнації особистих стосунків, нитки людяності й родинної прихильності можуть виявитися на диво міцними, даруючи розраду там, де, здавалося б, залишилася лише порожнеча.
Теплого вечора вам, дорогі читачі!
