Вона порізала Сергіїв одяг на дрібні стрічки ножицями й залишила на столі страшну записку: мовляв, живою ти мене вже не знайдеш. — Я тоді ледь з розуму не зійшла, з ніг збилася, за ніч пів голови посивіло, — сумно всміхається Антоніна. — Знайшлася наша втікачка у подружки, аж через два дні
— Я просто розуму не прикладу, що нам тепер робити! Біда ж ніколи не ходить одна, а тут ще й рідна мама стала в позу, ніби чужа людина,
— Він її налаштував проти мене з першого ж дня, — тихо плаче Олена Миколаївна, згадуючи те. — Ще в очі мене не бачив, а вже втовкмачив їй у голову, що мати буде проти. І вона повірила чужому чоловікові, а не мені. Три роки минуло, як один день. Донька рідна жодного разу не обізвалася. Ні на Різдво, ні на Великдень, ні на мій день народження. Я тепер — відрізана скиба
У старому затишному дворі звичайної київської п’ятиповерхівки, де сусіди знають одне одного ще з часів молодості, а весняний вітер лагідно колише гілля каштанів, зустрілися дві жінки. Пані Валя,
— І зефір твій добрий, — баба Катя жувала тими зубами, що лишилися, прислухаючись до незвичного смаку. — М’який такий, наче вата. І на смак… теж як вата. — Це дуже якісний зефір, мамо! Дієтичний, майже без цукру. — Отож-бо я й чую, що вата. — Ох… Звикли ви тут у селі до свого солодющого варення, от вам усе тепер ватою здається. А цукор же такий шкідливий, особливо в твоєму віці
— Це що ти мені… знову якийсь подарунок привезла? Та навіщо? Кажу ж тобі, кажу — не витрачай на мене гроші! — Тобі, мамо, тобі! Ану розгорни, подивись.
Кіт одразу стрибнув їй на коліна і замуркотів. «Він рідко до когось іде», — пильно подивився на неї чоловік
Валя сиділа біля вікна на низенькому ослінчику, такому ж старому, як і сама ця квартира. Підвіконня було заляпане облущеною фарбою, старі дерев’яні рами порозсихалися і тягнули в хату
— Як же мені остогидло, що в нас цілими днями стирчить твоя мати! — вибухнув він. — У туалет вийдеш — теща. Їсти сядеш — теща. На кухні — теща, у ванній — вона ж, у коридорі з нею лобами зіштовхуюся… Всюди вона! У мене таке відчуття, що я живу з тещею і в приймах у неї! Давай уже закінчувати цей дурдом, га
— У нього ж із моєю мамою завжди були цілком нормальні, навіть теплі стосунки, — тихо зітхає Алла, ділячись наболілим із давньою подругою за філіжанкою чаю. — Мама
Я от зараз окрошку зроблю, всіх нагодую — і відпочиваю! — Тебе ніхто не просив робити окрошку. Ось тут Тамара Миколаївна розвернулася. Повільно. З ополоником у руці. — Це як — не просив? — Ну… ми ж шашлик хотіли. — Шашлик! — вона майже засміялася. — М’ясо з вечора маринується, буде вам шашлик. Але спершу — перше. Ви що, без першого обідати зібралися
— Валю, ти квас поставила? — Поставила, поставила. Ще звечора. — А де ж він тоді? Пауза. Коротка, але важка — як перед грозою. — У погребі. Де
— Тату, дванадцять тисяч гривень — це ще по-божому, — усміхнулася вона. — Це прямо дуже по-людськи. — По-людськи?! — аж підскочив батько. — Та це ж майже три мої пенсії! Завтра піду до тієї Зам’ятіної і буду вимагати безкоштовні направлення. Вона має свою зарплату відпрацьовувати на будь-якому робочому місці
— Ну а що ж ви хотіли, роки ж беруть своє. Давайте я вам якісь ліки випишу? — лікарка навіть оком не кліпнула в бік пацієнта, тільки швидко
Капустину здоровенну притягли на три кілограми — і що мені з нею робити, сиру гризти, коли стати біля плити не можу? Яблука якісь прив’ялі, з бочками. А ліки? Лікар же з собою аптеку не носить, по мазі та таблетки все одно самій іти треба. А доньці ж до мене їхати — якихось сорок хвилин машиною, тут, по Києву! Зате до свекрухи під Фастів вони летять за першим писком, хоч би й серед ночі
Кажуть у народі: «Син — до вінця, а донька — до кінця». Здавалося б, свята правда, у якій годі й сумніватися. Дівчинка ж завжди ближча до матері, завжди
— Бабусю, мені в кашу варення побільше поклади! І мені теж! Вона тепло усміхнулася: — Вмивайтеся швиденько і за стіл. Вам що, варення з кашею чи кашу з варенням? Діти засміялися і побігли у ванну, аж тут у двері раптом подзвонили. Тетяна Петрівна подумала, що то, певно, сусідка. Відчинила і спершу навіть не впізнала — на порозі стояла Галина Йосипівна, Аллина мати! Оце так несподіванка
— Тетяно Петрівно, я на роботу побігла, суп дітям свіжий курячий зварила. А ви доїжте картопляний із фрикадельками, ви ж фрикадельки любите, — швидко кинула невістка Алла, збираючись
— О, дивіться-но… Гуляща Василина йде. Теж своє шмаття прати потяглася, — зневажливо, з отрутою в голосі процідила Зоя-Радіоточка. Усі вмить замовкли. Десяток пар очей вп’ялися в жінку, що наближалася, прошиваючи її крижаним осудом. А Василина, ніби й не помічаючи цих колючих поглядів, ішла рівно, гордо піднявши свого кирпатого носа
Та весна видалася напрочуд норовливою. До Великодня залишалися лічені дні, а місцева річка й не думала скидати із себе зимовий панцир. Крига вже потемніла, набрякла талою водою, стала

You cannot copy content of this page