8

Пиріжки смачні, з тонкого тіста, вони надувалися такими пухкими, золотистими кульками, вона обережно брала їх і перевертала, щоб засмажити інший бік, а потім витягала зі сковорідки і перекладала на спеціальне блюдо. Аромат від пиріжків Ірини Петрівни розносився по всьому під’їзду, виривався на вулицю і ледве не збив з ніг маленьку, худеньку дівчинку-жінку, одягнену в болотного кольору плащ, великі окуляри та з малиновим беретом на голові. А ще коротенькі гумові чобітки, біленькі з червоними ягідками. У двері подзвонили якраз у той момент, коли Ірина Петрівна закінчувала смажити пиріжки, точніше витягала останню партію, з капустою.
-Петруша, там дзвонять у двері…
Але Петруша не чув, він дивився футбол, півфінал його улюбленої команди, і поїдав, незважаючи в тарілку пиріжки.
Ось він шукав-шукав по тарілці пиріжок, задивившись у телевізор, і, не знайшовши нічого, задумливо підніс до рота руку й хапнув себе за пальці
-Іришаааа, Іришаааа, аууууу, вооооуууу
Ірина Петрівна в цей момент відчинила двері тому, хто наполегливо дзвонив.
Перед нею постала дівчинка-жінка, у болотного кольору плащі, малиновому береті та чоботях з ягідками
-Здрастуйте, – прослизаючи в передпокій, між іншим без дозволу, і протираючи окуляри, сказала ця чудо-жінка…
-Здраааасті, – протягнула Ірина Петрівна, -а ви власне хто, і до кого?
-Я? До вас
-До мене?

-Віддайте мені вашого чоловіка…
-Чого?
-Чужого? -Чужого? -Чужа вашого, Петра Борисовича, кажу віддайте…
-Не зрозуміла, а навіщо вам він?
-Йому з вами погано і нудно, а я подарую йому щастя і неземне блаженство
-Серйозно? Це ми зараз про мого Петрика говоримо?
Жінка енергійно замотала головою
-Петя, Петруша….
З кімнати лунали завивання і крики Гоооол, ГОООООООЛ, вауууууууу, уааавввввау
-Петенька, голубчику, до тебе прийшли
-Хто там, Ірусенько
-А ти подивись
Петрик, у синій майці алкоголічки, тещині запаси і в чорних сатинових трусах до коліна, тещею ж нашитих на майбутнє, з масляними руками і таким самим підборіддям, визирав із дверей.
-Ірусінька…, – Петрик завмер, засоромився, зніяковів, відкинувся назад. Маша? Що вона тут робить, заміталися думки в голові.
Маша, нова співробітниця, вона нещодавно з’явилася у них, і якось так вийшло…
Петро Борисович останнім часом відчував якесь томління неясне в грудях, йому чогось хотілося такого – такого.
Він ішов вулицею, спостерігав за молоддю, ось дівчата, у коротких спідницях і обтислих штанцях, біжать і регочуть на весь рот.

Їм так далеко ще до віку Петра Борисовича, у них усе ще попереду. А що залишається йому?
Іришка, його дружина, яка колись бігала, як ось ці дівчата, після пологів двох дітей погладшала, колись апетитні форми її спереду і ззаду, набули неосяжних розмірів.
Тридцять років, тридцять років, як один день.
Не встиг озирнутися, а вже з юного хлопчика, Петрусі, перетворився на дядька Петрика.
Дівчинка-сусідка, Наталя-пустунка, яку катав дядько Петрик на плечах, вже стала мамою втретє, перетворилася на огрядну пані….
Все плине, ось уже Петруша і не Петруша зовсім, а дідусь Петя, для свого трирічного онука Єгорушки.
А душа-то молода, вона душа-то веселощів хоче, пустощів якихось, чогось такого, як після задушливої лікарняної палати, коли виходиш на свіже повітря, слабкий ще здоров’ям, але почуваєшся вже ого-го, і хочеться гори перевернути.
Ось так і душа у Петра Борисовича, хоче чогось, може закохатися, читати Бродського, до речі, Маша обожнює Бродського, а ось Іриші він ніколи не подобався… А тут такий збіг, і Кандинського Маша любить, а Ірисю називає мазню.
Петро Борисович не хоче їхати на дачу і садити з тещею помідори, а хоче любити і веселитися.
Від тещі пахне старістю, а від Маші молодістю…
Петро Борисович стояв притулившись до стіни, серце його стукало десь у горлі.
Почувався він хлопчиськом років п’ятнадцяти, за яким зайшла подружка, а сувора мама допитує її, хто така, де працюють батьки і де вони, власне, збираються гуляти.
-Петруша, – ласкавим голосом покликала Ірина Петрівна, – виходь, чого ти ховаєшся, он дівчина хоче тебе забрати.
Петро Борисович, сором’язливо прикриваючись тарілкою з-під пиріжків, виглянув у передпокій
-Здрастуйте, Маріє Іпатіївно
-Привіт, – Маша зашарілася, і опустила голову, на очах з’явилися сльози
-Вибачте, Петре Борисовичу, що я ось так…
-Та що ви, що ви, – промовила Ірина Петрівна, – дуже навіть правильно ви зробили, – вона повернулася до чоловіка, -Петруша, іди вмийся і вдягни штани, ну що ти, незручно їй богу, у нас же гості.
Проходьте на кухню, будете чай?
Петро Борисович очікував чого завгодно, істерики, криків, докорів.
Він би навіть не здивувався, що вже теща стукала б у двері, проклинаючи його і весь його поганий рід.
Але такого, Петро не очікував. Чого завгодно, але не цього…
Що робити, – металися думки в голові, що робити.
Треба зателефонувати Генці, це він негідник підбив його.
Дивись, мовляв, як ця новенька тебе очима так і їсть, так і їсть.
Що робити-то? От ганьба, це ж усі дізнаються і теща теж, тьху ти.
А діти? Як соромно… Соромно і… хвилююче.
Штани, штани, Іруся сказала надіти штани.
О, боже, які? Ці треники з витягнутими колінами?
Ні, він одягне вихідний костюм і сорочку, зараз швидко перебіжить у кімнату й одягне…
Петро з’явився в дверях у той момент, коли Іриша і Маша обговорювали рецепт для пиріжків.
Він став у дверях, намагаючись втягнути живіт, притулився до одвірка, почуваючись Марлоном Брандо, але лікоть зісковзнув, зачепившись за облуплену фарбу.
Петро поморщився, треба робити ремонт, і взагалі потрібно поміняти всі двері.
Генка он поміняв, у всій квартирі, та й теща пиляє, що нічого він, Петруша, не робить. Ага, а хто помідори твої туди-сюди тягає…

Тьху ти, лається Петруша про себе, які помідори, яка теща…
Ірина схвально оглянула чоловіка, кивнула головою, молодець, мовляв, сам додумався одягнутися пристойніше.
-Хлопці, – раптом скрикнула Ірина Петрівна, – а що ж ви сидите, ідіть погуляйте. Ну! Петруша, в кіно чи що, зводи дівчину або в парк, на каруселі
Петро Борисович зніяковів, поглядаючи на Машу і не знаючи, як йому бути.
-Ходімо, – несміливо пропищала Марія, – я давно не гуляла в парку.
-Петре, можна тебе на секундочку…
Ну ось подумав Петро, зараз почнеться, все, скінчилася казка…
-Петрику, у тебе грошики-то є? – запитала Ірина, – а то незручно якось, без грошей…
Петро Борисович закивав головою, є мовляв.
-На ось візьми, купиш їй там морозиво або вату… -Ну йдіть, ідіть із богом, – підштовхуючи до дверей, сказала Ірина Петрівна.
Уже вийшовши з під’їзду, Петро Борисович боковим зором помітив худорляву і довгу знайому постать, яка прямувала до них у під’їзд, постать короткозоро примружувалася і намагалася розгледіти обличчя Петра і Марії.
Теща!
Але Петрусі було начхати Петруша йшов на побачення з дівчиною, як колись у юності
-Куди це твій недороблений намилився?
-І тобі мама здрастуй. Ой, не питай…
-Костюм новий начепив, весільний, дурень дурнем. Йде, пику відвертає, ніби я його не впізнаю, напівдурня.
Казала тобі Ірка, за Геньку Малохіна виходити треба було: Генька рукастий, а цей…
-Мамо, та Генька твій, втретє одружений і все по коханню. Про що ти…
-А твій що? Я соромлюся запитати, що за Шапокляк поруч із ним треться?
-Ой, мамо…
І жінки зашепотілися про щось серйозне.
-Ой, дивись Ірка. Він хоч і дурень дурнем, але свій, рідний усе ж таки.
-Мамо, я сама переживаю, але мені обіцяли, що все буде чудово…
-Ну дивись сама, – серйозно сказала теща, –
а чого це він мені сьогодні негідник помідори-то не відвезе виходить?
-Ну мама
-Ну нічого, скотина, я на тобі потім висплюся, – буркнула теща, – я тобі покажу побачення, ти в мене потанцюєш на городі, підлабузник. Я тобі там і вірші почитаю, і картину покажу, олією…
А Петро йшов із хвилюванням і здавалося йому, що всі заздрять. Ось мовляв, Петрик-то, відхопив молодку.
Маша всю дорогу мовчала, а потім раптом почала будувати плани, як вони житимуть. Як куплять дачу, у неї є в мами, звісно, але потрібна своя. Помідорчики там посадити, огірочки. Заведуть дитинку, Маші вже тридцять три, вже пора.
Після пологів, у роки три дитинчати, поїдуть в Анапу, поїздом. Курку засмажать, яєць наварять, треба буде горщик купити з кришкою обов’язково, каже мрійливо Маша…
-З кришкою?

-Звісно, Петрику. А як ти через увесь вагон перепрошую, продукти життєдіяльності своєї дитини понесеш?
Петруші стало сумно. Що знову? Знову дача і помідори? Знову відпочинок поїздом раз на три роки в Анапі?
Але як же Бродський, Кандинський? А як же гуляння під місяцем? Читання віршів, зірки? Коли це все?
Які діти, яка Анапа? Він пройшов через усе це тридцять років тому…
-Петруша! – вимогливо сказала Маша, – ти зовсім мене не слухаєш, у чому річ?
Петрусі вже не здавалося, що йому всі заздрять, йому здавалося, що з нього всі насміхаються, ось старий бовдур, вбрався, як на весілля… Петрусі захотілося додому, до своєї Іриші.
Чорт, згадав Петро, помідори ж сьогодні тещі обіцяв відвезти, час… Час є, треба тікати…
-Маша, Марія Іпатіївна, вислухайте мене, будь ласка…
І Петро, хвилюючись і плутаючись, почав виправдовуватися і казати, що Маша хороша дівчина, що вона знайде собі ще свою долю. А він Петро дякує їй за подаровані хвилини щастя зануритися в юність і відчути себе хлопчаком…
-Петрику! Петрику, а як же дача, Анапа і наша майбутня дитинка…
-Не зі мною, Маша, не я тобі потрібен, – тікаючи прокричав Петро…
Ірина Петрівна здригнулася від телефонного дзвінка. Вона боялася взяти слухавку, але пересилила себе
-Але
-Йде додому
-Да? – знесилено прошепотіла жінка.
-Так
-Спасибі…
Машеньки більше на роботі не було, Петро боявся з нею зустрічі, не знав, як поводитися. Сказали що раптово звільнилася.
Про неясні туги в грудях він забув, помідори тягав із потрійною ретельністю, життя налагодилося.
Ірина записалася на якийсь шейпінг, восени їм їхати в Іспанію, ось хоче трохи привести себе до ладу. Пофарбувалася, манікюр, педикюр. Іришка-то красуня…
На кухні сидять Ірина Петрівна і подруга її Ольга.
Ольга скаржиться, що Вітюша, її чоловік, став якийсь сумний.
А тут спіймала його за писанням коментарів у соцмережах і розгляданням його колишніх однокласниць.
Не те що твій Петруша, подивлюся на нього, над тобою трясеться, весь якийсь бадьорий, а мій…
-Є у мене спосіб один, струсити твого Вітюшу. Але дивись, Олю, попереживаєш сама теж.
І жінка щось зашепотіла подружці.
-Та ти що? І що прямо допомогло?
-Ну бачиш же… ось її номер телефону, вона професійна акторка, бере, звісно, дорого, але це того варте.
Де вони познайомляться, як вона виглядатиме, це ви все обговорите.
Ну там домовтеся з нею. Мені теж її порадили свого часу, так от, тобі передаю.
Іди, іди з богом.
А на дачі, під схвальним поглядом тещі, веселий Петруша, тягає ящики зі стиглими помідорами та грайливо підморгує своїй такій рідній і красивій Іриші.