Мені 48 років. Двоє дітей: дочці 29 та синові 26. Живемо ми, не скажу що село, скоріше – дачне селище. Чоловікові тут дістався будиночок від бабусі у спадок. Він ще до одруження зі мною будував, перебудовував, у результаті вийшов дуже хороший зручний будинок.
Море поруч, ось воно шумить і пахне. Тому дачі та міні-пансіонати тут виросли, як гриби після дощу. Дочка одружена, живе за 500 кілометрів від нас. А син живе поки що з дому не пішов. Чотири роки тому мого чоловіка не стало. В один момент не стало коханого чоловіка та батька.
Син на той момент зустрічався з дівчиною Поліною. Я у своєму горі якось пропустила момент, коли вона перебралася до нас із речами. Ну та гаразд, дорослі, син уже працює, житло є. Дівчина видалася гарною. Виявилося – здалося.
— Я хочу весілля! – раптово заявила Поліна, на сороковий день по моєму чоловікові.
Ось найкращий момент, так?
Почала пояснювати і я, і син, що на весілля зараз толком грошей немає, та й яке весілля, жалоба ж? Що ти! Сльози, скандали: хочу й усе. Я вже подумала, може вона в положенні, тож поспішає.
— Розпишіться сходіть, – запропонувала, – а весілля потім можна зробити.
— Я весілля хочу зараз, потім буде зовсім не те! – каже.
Гаразд, залишили це питання, хай син розбирається. Донька на поминки приїжджала, вони з сином поговорили та оголосили мені своє рішення:
— Їдемо до нотаріуса, відписуємо все тобі. Крім нас все одно спадкоємців немає, а нам так спокійніше буде.
Я навіть здивувалася, коли йде рідна людина, про спадок якось не думаєш, особливо спочатку, принаймні, у нормальних сім’ях так. З’їздили, оформили відмову. І про це дізналася Поліна, яка розпочала другу серію вимог.
— Ваш син, – каже, – єдиний чоловік залишився. Потрібно було все на нього оформляти!
Тут приїхала група підтримки в особі мами Поліни і теж мене вчити почала:
— Дітей треба терміново одружити і питання зі спадщиною переграти. Будинок має бути записаний навпіл: на твого сина та мою дочку. Дівчинка ж тобі онуків подарує, їх житлом забезпечити треба!
— А моя дочка як же? – Запитую, – Там же теж мої онуки!
— Дочка твоя одружена вже, нехай чоловік забезпечує її дітей! – оголомшлива відповідь.
— А я? – кажу, вже бажаючи почути, що мені приготувала майбутня рідня.
— А ти при дітях жити будеш.
Загалом, я послала маму Поліни, лісом послала. Виїхали зі скандалом, побажали мені всього й більше. Мені так незручно було, думала, що син переживатиме. Як же, без 5 хвилин дружина буде.
— Так, – сказав син, – послав же Господь нову родину. Навіть не думав, що таке буває. З Поліна поїхала з матусею, і більше не дзвонила ні синові ні мені.
Минув час. Живемо, спадок оформили на мене, як і збиралися. Син працює, а я вдома. Ще коли я була в положенні сином, у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Я лікуюся, пігулки приймаю, але група інвалідності є і вона довічна.
В принципі, нормально я живу. З терапією і до сестри їжджу погостювати, і на городику працюю. Не до упаду, а на своє задоволення. На вигляд, якщо не знати, то й не подумаєш, що я інвалід. Син після невдалого одруження духом не впав, кудись ходить увечері. Влітку на морі у вихідні пропадає. Мені сказав:
— Приведу додому дівчину тільки, коли одружитися зберуся. А то знову на таку Поліну нарвусь.
Пішла я днями в магазин і вже на виході мене гукає якась жінка.
— Це ти Максимова мати?
— Є таке, – відповідаю, – у мене син Максим. Може Вам інший потрібний?
— Ні, – відповідає, – мені на тебе показали. Значить так: твій синок з моєю донечкою вже місяць кохання крутить. Дівчинка заміж хоче, а він їй локшину навішав, мовляв, живе з мамою-інвалідом, кинути її не може. Дівчинка реве! І заміж хоче і до свекрухи-інваліда переїздити не хочеться їй. А ти оно яка? На інвалідку не тягнеш. Твій син мою дівчинку обдурив.
Ось що скажете?
Іду додому і думаю, а син ні слова не збрехав дівчинці. Живе із мамою? Правда. Мама інвалід? Правда. Кинути маму не може? Правда, не може. Коли напад наздожене мене – не вгадаєш, хтось поруч має бути. Та й у чому сина звинуватили? У тому, що сказав чисту правду?
Увечері переказав це синові. Він сміється:
— Мамо, я так всіх дівчат перевіряю. Я ж правду говорю, а вони роблять свої висновки. Повторення Поліни я не хочу. Чекатиму ту, яка не побоїться жити зі свекрухою-інвалідом.
