— Я тобі так скажу: мама все знала. Давно знала, просто вміло замилювала нам очі на всі ті бабусині «дивацтва». І знаєш що? Лариса теж була в курсі. Я тепер у цьому просто на сто відсотків упевнена, — гірко зітхнула Олеся.
— Ой, та навіть до ворожки не ходи — обидві все знали! — сплеснула руками подруга.
— Скільки я ту твою старшу сестрицю знаю, стільки й дивуюся: Лариса свого ніколи не впустить! А тут раптом така небачена щедрість — добровільно відмовитися від двокімнатної квартири і вибрати собі скромну однокімнатну? Та де ти таке бачила в нашому житті?
Просто вони дуже вдало скористалися моментом. Ви ж із чоловіком далеко жили, бабусі тільки привіти на свята передавали.
А як по відеозв’язку дзвонили, то вам її показували тільки тоді, коли вона, як то кажуть, була «при повному розумі». А хвороба ж така — підкрадається тихо, симптоми наростають поволі…
Для Олесі вже зовсім скоро — десь за місяць — має настати той день, що змінить усе. Вони з чоловіком так довго чекали, коли в їхній сім’ї нарешті з’явиться дитинка, вже й кімнатку облаштували, і крихітні речі випрасували.
У шлюбі вони чотири роки. Олеся вискочила заміж одразу після інституту, а вчилася вона в іншому місті. Вважай, цілих дев’ять років у рідній хаті не жила — бувала тільки наїздами на свята.
Після весілля вони з Тарасом три роки поневірялися по орендованих квартирах на його малій батьківщині, під Кривим Рогом.
А десь рік тому сіли, поговорили до душі та й вирішили вертатися на Полтавщину — до Олесиного рідного міста.
Може, й лишилися б там, але все якось одне до одного склалося: у Тараса на роботі почалися негаразди, та й мама Олесі несподівано вирішила круто змінити своє життя, тож у рідному місті раптом з’явилося вільне житло.
Мама Олесі й Лариси, яка все життя пропрацювала екскурсоводом, несподівано для всіх закрутила роман з іноземцем.
Слово за слово — розписалися, і мама почала пакувати валізи до іншої країни. Чоловік їй трапився, нівроку, заможний — одразу там їй квартиру подарував, щоб із паперами та громадянством легше було.
А зі своїм майном в Україні жінка вирішила розібратися просто: віддам, каже, донькам, хай хазяйнують.
А майна того було дві квартири — мамина простора двокімнатна і бабусина однокімнатна.
Бабуся, дай їй Боже здоров’я, жива, але останній рік перед маминим від’їздом жила разом із нею.
Лариса, старша сестра, вже давно заміжня, вони з чоловіком тягнуть іпотеку за свою квартиру. І от дзвонить якось мама Олесі й щебече:
— Донечко, Лариса сказала, що двокімнатна — твоя. Сестра з тобою вчинила дуже благородно, собі вона бере бабусину однокімнатну. А ти вже в мене житимеш, щоправда, з бабунею. Але ж ви з нею завжди душа в душу жили. Згодна?
Олеся тоді подумала: і справді, з бабусею вона завжди ладнала, на відміну від Лариси, яка вічно з нею чубилася. Порадилися з Тарасом та й погодилися.
Мама швиденько оформила дарчі, прописавши, що бабуся має право довічно проживати в тій двокімнатній. І поїхала Олеся назустріч новому життю.
Хоча свекруха її тоді ще по телефону застерігала: «Ой, невісточко, шукай тут друге дно. Ти ж отримуєш стареньку людину в навантаження, і хтозна, скільки тих літ попереду».
— Але ж мудрість приходить тільки через власні ґулі, — тяжко зітхає Олеся. — Я ж тоді як думала? Ми все одно хотіли, щоб у нас з’явилася дитинка. А бабуся наша — жінка міцна, моторна, вона ж нас із Ларисою виняньчила!
Думала, ще й моїй малечі колискові співатиме… Еге ж. Тільки час іде, і тепер я того дня, коли зʼявиться малятко, чекаю зі страхом. Бо наша бабуся зараз… вона стала гіршою за малу нерозумну дитину.
Спочатку, перші тижні після переїзду, все ніби було добре.
Мама побула з ними з місяць, залагодила всі паперові справи й полетіла.
Олеся з Тарасом швиденько знайшли роботу, а невдовзі стало ясно, що Олеся чекає на дитину. І саме тоді бабусині дивацтва полізли, як гриби після дощу.
— Ви не чуєте, наче чимось горілим тягне? — стурбовано запитала бабуся, зайшовши до них у спальню посеред ночі.
Вони тоді піднялися, всю квартиру обнишпорили, всі розетки перевірили.
Тарас навіть на сходи виходив, а потім надвір побіг, щоб будинок з усіх боків оглянути.
А коли повернувся, захеканий, бабуся подивилася на нього ясними очима і питає:
— А ви чого мене розбудили? Чи то я вас підняла? Яким горілим пахне? Ой, Олесю, дитино, то в тебе просто токсикоз, таке буває, йдіть спіть.
Невдовзі таких «дзвіночків» ставало дедалі більше. Бабуся могла не відчинити двері Тарасу, який забув ключі, а натомість у паніці дзвонити Олесі й кричати, що до хати ломиться якийсь невідомий мужик і треба терміново викликати поліцію.
Могла ввімкнути воду у ванні й сісти перед телевізором на кілька годин (добре хоч, сусідів жодного разу не затопили).
А якось дістала з морозилки шмат сирого м’яса (і нащо діставала, якщо готує в хаті тільки Олеся?) і сховала його у свою тумбочку. Знайшли його вже тоді, коли по хаті пішов нестерпний дух.
— Звісно, я одразу ж і мамі, і сестрі дзвонила, розказувала, — витирає очі молода жінка.
— А у відповідь тільки й чула: «Ой, та не видумуй! Всі старі люди час від часу щось забувають, це нормально. Доживемо до її літ — самі такі будемо».
А мені вже просто страшно було в хаті ночувати.
— Лесю, ти ж розумієш, що це вже не просто стареча забудькуватість, — хмурився Тарас. — Треба вести її до лікаря.
І Олеся повела. Хоча мама по телефону вередувала, що вони зганьблять і себе, і бабусю на все місто, якщо потягнуть її до психіатра.
Але обстеження не залишило жодних ілюзій. Деменція. Причому прогресуюча. І, судячи з усього, розвивається вона вже тривалий час.
Лікар розвів руками: лікувати це фактично марно. Можна тільки давати препарати, щоб знімати напади агресії, але хвороба невідворотно візьме своє.
Олеся вийшла з поліклініки розбита. Спершу скинула висновок лікаря сестрі, потім те саме відправила мамі. Ввечері навіть влаштували відеоконференцію, щоб вирішити, як бути далі.
— І знаєш, вони влаштували наді мною справжнє судилище! — здригається Олеся. — Звинуватили, що я хочу здихатися рідної баби, бо відхопила більшу квартиру, ніж сестра. Це був просто якийсь жах.
— Олесю, донечко, мені так боляче чути твої слова про якийсь там спеціальний пансіонат, — мама на екрані зробила страшенно скорботне обличчя.
— Річ же не в грошах, гривні — то таке, якось би скинулися… Річ у тім, що ти вигадуєш рідній людині страшні діагнози, аби тільки спекатися її! Це не по-людськи. Я від тебе такого навіть очікувати не могла.
— Скидатися? — обурено втрутилася Лариса.
— А з якого це дива я маю скидатися? Я їй двокімнатну квартиру віддала, хоча вона б мені ох як не завадила! Із бабусею важко? Олесю, ти хоч чуєш себе? Це наша рідна бабуня, а не чужа тітка з натовпу. Ти прийняла дар із довічним проживанням бабулі, а тепер вона тобі й твоєму чоловікові заважає?
— Дівчата, тільки не сваріться, — зітхнула мама. — Лесю, ну ти ж все одно найближчі три роки сидітимеш удома? Який бабусі стаціонар? Ти ж була готова за нею доглядати, от і доглядай.
— Та я готова була доглядати стареньку, але свідому людину! — розпачливо каже Олеся подрузі.
— Так, я буду вдома три роки, але ж я навіть відвернутися не зможу! Вийду з візочком погуляти, а чи буде хата цілою, коли повернуся?
Так, мова йде про рідну людину, і я готова платити свою частку за той заклад, де за нею дивитимуться спеціалісти. Але ми з чоловіком самі не потягнемо платити за неї!
А мої найрідніші люди, які свідомо заманили мене в цю пастку, тепер вважають, що я зобов’язана нести цей хрест сама через мамин «подарунок».
— Тебе просто використали наосліп, — стискає кулаки Тарас. — Давай відмовимося від тієї квартири, спакуємо речі й поїдемо до моїх батьків. Самі на все заробимо. А твоя мати з сестрою хай роблять, що хочуть.
І Олеся вже майже готова погодитися з чоловіком, бо сили на грані. Тільки от… бувають дні, коли розум до бабусі раптом повертається.
Вона підходить, тепло-тепло кладе свою сухеньку руку Олесі на живіт і так лагідно питає: «Ну як там моя дорогоцінна правнучечка росте?».
А вже через мить різко відвертається і зі злістю в голосі кричить: «А це ще що за чужий мужик по квартирі моєї доньки вештається?!»…
Від редакції:
Цей щемливий та відвертий лист від пані Надії ми підготували до публікації з особливим трепетом, змінивши імена героїв задля приватності. Життя часом підкидає нам надскладні випробування, де найважче — це розпізнати тонку межу між синівським обов’язком та інстинктом збереження власної родини.
Як гадаєте, чи варто жертвувати спокоєм своєї нової сім’ї заради квадратних метрів і зручності хитрих родичів?
