— Звісно, я сказала як відрізала: ні! — Оксана нервово ділиться наболілою сімейною історією. — А він тепер ходить по хаті чорний як хмара. Образу мені показує! Але ж, посуди сама, хіба я повинна заради його родичів заганяти себе в борги й обділяти власну дитину?
— І як він собі ту ідилію уявляв? — хитаю головою я.
— О, ти послухай! Мій десятирічний малий, який завжди мав свій куток, має раптом жити в одній кімнаті з чужою дорослою дівкою!
Або інший геніальний варіант — пустити його доньку в мою однокімнатну квартиру, яку я в кредит взяла. А банку я чим платити маю? Святим духом? Я вже мовчу, що ми не розписані, бюджет у нас роздільний.
Це що, така хитра форма благодійності за мій рахунок?
— Уявляю, як ти скипіла. І що він на це каже?
— Уявляєш, він ще й перебирає! Каже, що моя однокімнатна квартира — це взагалі крайній випадок, бо там за його донечкою не буде контролю. Тому краще, щоб вона жила з нами, у двокімнатній! Щоб його колишня дружина спокійно спала, та й він сам!
— Ну, різне в житті буває, Оксано, але щоб таке… — я аж руками розвела. — І що тепер робитимеш?
— А нічого, — вона байдуже знизує плечима.
— Житиму, як і жила. Квартиранти й далі зніматимуть мою однокімнатну, а у двокімнатній житимемо ми з сином. А Василь… хай ще трохи подується, а там побачимо. Зрештою, хай сам винаймає квартиру і живе там зі своєю дитиною — всі будуть щасливі.
Ти уявляєш, він у розпал цієї сварки навіть заміж мені запропонував вийти! Витягнув, так би мовити, останній козир. Думав, певно, що кожна жінка спить і бачить як за нього заміж вийти. А воно мені треба?
***
Оксані нещодавно виповнилося сорок. За плечима — гіркий досвід першого шлюбу.
Все було чудово рівно до того моменту, як з’явилася дитинка, а потім — декрет, безгрошів’я, і сім’я розсипалася як картковий будинок.
Куплену в шлюбі квартиру поділили, Оксана з малим на руках повернулася жити до мами. Тоді було не до кредитів — проблеми навалилися з усіх боків: з роботою не щастило, ще й мама тяжко захворіла.
Однокімнатну квартиру в кредит жінка взяла п’ять років тому, якраз коли мами не стало. Її двокімнатну Оксана успадкувала, але вільні гроші вирішила вкласти з розумом.
Потихеньку гасить позику грішми від квартирантів, працює, ще й колишній чоловік непогані аліменти платить. Одне слово, життя нарешті ввійшло у спокійне й сите русло.
— Але ж нашій жінці спокійно не живеться, — з легкою іронією всміхається Оксана. — Коли не вистачає в житті драми, ми пускаємо в дім чоловіка.
Знайомство, що зав’язалося три роки тому, справді було приємним. І стосунки складалися чудово аж до недавнього часу.
Василю сорок п’ять, він розлучений. У маленькому містечку на Полтавщині залишилися його колишня дружина та донька.
У Києві чоловік спершу винаймав квартиру на пару з товаришем. Потім друг з’їхав, платити самому стало дорогувато, і Василь перебрався в гуртожиток — там якраз дали ліжко-місце.
З Оксаною вони зустрічалися вже рік, а тут така халепа — ніде побачитися (до себе додому жінка його довго не запрошувала).
Тож розмова про спільне життя зайшла якось сама собою. Люди дорослі, домовилися швидко: Василь оплачує комуналку, на спільний побут скидаються порівну, а решта грошей — у кожного свої.
Звісно, в Оксани того «свого» було більше: і зарплата хороша, і аліменти. У Василя залишалося менше, бо він теж платив аліменти на доньку.
Жили вони дружно.
Батьком для Оксаниного сина Василь не став, але ладнали вони непогано. Про свою доньку, яка жила з матір’ю, він теж зворушливо дбав: часто телефонував, їздив у гості, переказував гроші понад аліменти.
Як зрозуміла Оксана, дівчинка росла тихою, закритою і дуже домашньою. Мати над нею просто трусилася.
Жили вони втрьох: колишня Василя, її матір та незаміжня бездітна сестра. Справжнє «жіноче царство».
Оксана часом аж дивувалася, коли чула уривки їхніх телефонних розмов: бабуся сьогодні почувається не дуже, тому в музичну школу дівчину повела тітка.
— Я ще перепитала, чи далеко та музична школа, — сміється Оксана. — Виявляється, десять хвилин пішки!
Але шістнадцятирічну дівку в маленькому містечку туди водять за ручку і так само зустрічають. Бо ж мало що, раптом хтось дитиночку скривдить!
Одне слово, тепличні умови: дівчина нікуди не ходить, з подругами не гуляє, навіть у магазин — тільки з мамою чи тіткою. Може, я трохи утрирую, але враження склалося саме таке.
— Ну, такі вже вони люди, — розводив руками Василь, маючи на увазі колишню рідню. — Вони й мою дружину так виховували. Повір, ми півтора року зустрічалися, але до шлюбу в нас нічого не було.
Про офіційний шлюб Оксана з чоловіком навіть не заговорювали. Вона категорично не хотіла розписуватися, і справа була не в самому Василеві. Причина — суто матеріальна.
Навіщо їй ділити свою виплачену з таким трудом квартиру, якщо раптом розлучення? Навіщо її синові колись ділити спадщину з чужими людьми?
Цього року Василева донька закінчила школу. Постало питання про вступ: вчилася дівчинка добре, бали на НМТ високі, математику взагалі склала блискуче.
До хорошого столичного університету вона пройшла на бюджет без жодних проблем. А от далі почалися труднощі.
— Приїхала колишня дружина з сестрою до Києва, подивилися на той студентський гуртожиток, де виділили місце їхній кровинці, і ледь не зомліли. Побачили тих студентів і вжахнулися: їхня дівчинка-ромашка в таких умовах жити не може і не повинна! — продовжує жінка.
— Ну і, звісно ж, кинулися до батька: треба щось вирішувати, дитина має бути під наглядом, а не в цьому розсаднику гріха та бруду.
Певно, чоловік усе детально обміркував із колишньою, перш ніж звернутися до Оксани:
«А давай моя донька житиме у твоїй квартирі! Їй же вчитися треба, а в гуртожитку не можна. За оренду платити дорого, та й наймана квартира — це свобода і бездоглядність. Ще розпеститься дівка, чи хтось образить, чи голову заморочить — цього допустити не можна!».
На блискавичну Оксанину відмову чоловік обурився:
— Я ж не назавжди прошу! Це ж усього на шість років: чотири роки бакалаврату і два магістратури! Я взагалі думав, що ми родина, освідчитися тобі готувався…
Оксана ще раз повторила свою відмову і чітко пояснила чому. Пропозицію про заміжжя теж відхилила з порога. Василь тепер ображений, мовчить, губи дме.
Що він вирішить — жінка не знає, але вона вже за крок до того, щоб розрубати цей вузол самостійно: хай тато сам пильнує свою донечку.
Це ж усього на шість років… якщо, звісно, потім їм не буде страшно випустити свою тепличну дитину в жахливе доросле життя.
***
Ось такий лист надійшов до нашої редакції від пані Оксани, і ми лише делікатно підготували його для публікації, щоб зберегти всі емоції.
Життя часто підкидає нам ситуації, де стикаються інтереси двох різних світів, і доводиться обирати між власним спокоєм та чужими очікуваннями. Жінка, яка самотужки збудувала свій маленький надійний світ, завжди матиме силу його захистити.
А як вважаєте ви, любі наші читачі, чи правильно вчинила пані Оксана? Чи все ж таки варто поступитися чоловікові, щоб зберегти відносини?
