Котлетки, я так розумію, ти не їстимеш? — Котлетки? А з чим вони, Наталко? — У сенсі «з чим»? З м’ясом, звісно. То ти, Сашко, кажеш, покохав? — Я маю на увазі, який гарнір? Так… Наталко, покохав
Наталка дрібно кришила цибулю до котлет і крадькома позирала у вікно. Вона бачила, як Сашко вже хвилин п’ятнадцять стоїть біля під’їзду і про щось напружено розмірковує. Махає руками,
— Моя дівчина тебе не стосується! — горлав колишній на весь під’їзд. — А цей мужик з моїм сином за одним столом сидить! Моє право знати, кого ти в хату притягла! А ввечері ще й колишня свекруха зателефонувала. Не внука привітати, а Світлану «на шлях істини» наставити
— Та як же! Треба ж розлучатися «цивілізовано», «тримати обличчя» і зберігати високі стосунки заради дитини, — Світлана аж очі підвела, не приховуючи гіркої іронії у розмові з
— Адже для неї мій син — дорослий чоловік! — міркує Оксана. — Він уже працює, а вона… школярка? У мене самої донька її віку, і я не уявляю: прийде вона завтра й скаже, що йде жити до кавалера. І що ми? Просто зберемо їй валізи й помахаємо хустинкою вслід? Чи на батьківські збори в школу буде її «чоловік» ходити й щоденник перевіряти? Це ж просто нісенітниця
— Олю, а що я вдію? Він уже дорослий, йому двадцять п’ять років, на хліб собі сам заробляє. До того ж та квартира — його власна, я там
— О, подивіться, хто прийшов! — вигукнула Лера, ставши в дверях, коли Тамара Петрівна приїхала провідати онука через пару тижнів після їхнього роз’їзду. — Згадала баба про внука, приперлася, бачте! Тамара Петрівна стояла і не вірила власним вухам: куди ж поділася та вихована, лагідна дівчинка?
— Така вже мила була спочатку, справжня «щебетуха», ввічлива, слова грубого від неї не почуєш, — розповідає Тамара Петрівна про свою колишню невістку. — Я й повірити не
— Ну що ж ти, Аллочко, знову макарони вариш? — хитала головою свекруха. — Ніякої різноманітності в раціоні, зовсім про чоловіка не дбаєш. А Сергій звик мовчати. Щойно мати починала свою пісню, він або йшов у ванну, або «залипав» у телефоні. Алла терпіла
Алла цілих десять років чула одне й те саме: що готує вона несмачно, господиня з неї нікудишня, доньок виховує абияк, а сина її, золотого Сергійка, вона взагалі не
— Максе, привіт! Чув, ви переїхали. Ну ви даєте, в самому центрі тепер! Значить, грошей кури не клюють. Слухай, у мене тут «Лада» заглухла, вже вдруге за місяць. Ремонтувати дорожче, ніж вона коштує. Не позичиш кілька тисяч? А то зовсім без коліс лишився
Подружжя, Аліна та Максим, стали «багатіями» десь за три роки після того, як перебралися до Києва. Знаєте, як воно буває: спочатку, за словами свекрухи, вони були «бідними родичами,
— Я підлогу мити ходжу в крамницю під будинком, ту, що в нас на першому поверсі. Мої батьки зі своїх крихітних пенсій нам гроші підкидають, бо думають, що ми ледь кінці з кінцями зводимо. А ми, виявляється, багатії!
— Я підлогу мити ходжу в крамницю під будинком, ту, що в нас на першому поверсі. Мої батьки зі своїх крихітних пенсій нам гроші підкидають, бо думають, що
У селі не прийнято йти з порожніми руками, тож на столі з’явилося і домашнє сало, і ковбаска, і грибочки мариновані, і квашена капуста з журавлиною. Стіл просто вгинався від смакоти, ще й шашлик планували. І тут двері розчахнулися, впустивши до хати клуби морозу. — Добрий вечір, тітко Оксано і дядько Толю! — гукнув чоловік у кудлатій шапці
— Я так і знав! Усе! — закричав прямо з порога Олег, забігаючи до хати. — Ніякого свята не буде! Лариса якраз поралася на кухні, готувала вечерю. Від
Світлана з Толиком приїхали з села ще тридцять першого. З порожніми руками, мовляв: «Ой, так поспішали, що подарунки на тумбочці забули!». Зате апетит привезли такий, що дай Боже кожному. Їли так, ніби рік голодували. Пили так, що мені перед сусідами було соромно за їхні нічні концерти. І тепер вони хочуть зостатися ще на тиждень
— Ми тільки на Новий рік планували, але вирішили ще на тиждень зостатися! У вас же диван усе одно пустує! — заявила сестричка мого чоловіка, викладаючи речі з
— На лижі поїхали, у гори. Потім ще на якісь водоспади збиралися в Карпати, — зітхає жінка. — І так постійно. Щойно в них гроші заводяться чи з’являється можливість взяти кілька днів вихідних — вони раз, і вже в дорозі. Жодних турбот про завтрашній день, хоча заробляють обоє — дай Боже кожному
— Я просто дивуюся: у шлюбі шість років, дітей немає, ні гривні не відкладено, а живуть так, наче в них мільйони на рахунках, — бідкається подрузі Ірина Олександрівна.

You cannot copy content of this page