— Де наш сніданок? — грубо вигукнула вона. — Ти що, нічого не приготувала? — Собі я приготувала й давно вже з’їла. А де ваш — не знаю, — спокійно відказала Мар’яна. — І зачини, будь ласка, двері, я вчуся
Схилившись над ліжком, Мар’яна ловила кожен звук тихого шепоту матері. Ненька вже два місяці не ставала на ноги, і донька знала від дільничної лікарки, що лишилося їй зовсім
— Це що за стіл такий, Соню? Економ-варіант? Фруктів майже немає, бутербродів з ікрою теж не бачу… Соромно гостям в очі дивитися! Що ж ви так поскупилися для рідної матері? — Віро Григорівно! — спалахнула Соня. — Не хочу псувати вам свято, але ви бачили ціни в цьому ресторані? Нам і цей банкет був не по кишені
Соня блукала поміж рядами на ринку, з тугою розглядаючи новенькі шкільні костюми, що рівними шеренгами висіли на вітринах. Старший син, човгаючи кросівками по розпеченому асфальту, ледь плівся поруч.
— Не кажи так, — м’яко озвалася мама. — Свекруха в тебе мудра жінка. Просто Вадим уже дозрів до батьківства, а ти… ти ще ніяк не вийдеш із власного егоїзму. Подумай добре, доню. Це і його дитина теж. Але Аліна нікого не чула. Вона поїхала в інше місто, до приватної клініки, і зробила так, як вважала за потрібне
Аліна поверталася додому, відчуваючи приємну втому, яка буває лише після справді вдалого й насиченого робочого дня. На душі було світло: усі звіти зійшлися, усі плани виконані. Вона знала,
— Два салатики? А де горяче? Де холодець? Мамо, ти подивися на це! — Бачу, — Інна Петрівна опустилася на стілець із виглядом великомучениці. — Бачу… Вадику! Казала я тобі, не ту жінку ти вибрав. Три роки мучишся, а вона навіть столу нормального накрити не здатна
Буває так, що під Новий рік ми чекаємо на диво, а отримуємо… урок. Такий болючий, наче мороз по шкірі, але корисний, бо протвережує краще за будь-який розсіл. Історія
Якось я принесла свою фірмову качку з яблуками. Вона зморщила носа: — Щось жирнувато. Справжня качка має бути іншою. От моя мама готувала… А це — так собі. Коли приходили її подруги, Ірина Олегівна представляла мене однаково: — А це Еля, наша кухарка. — Давши гостям посміятися, додавала: — Ні-ні, це дружина Стаса, але, бачите, вона тільки й тямить, що біля плити стояти
— А це що за непорозуміння таке? Ірина Олегівна тримала тарілку з моїм гарбузовим супом на витягнутих руках, наче це був неживий щур, якого їй підсунули замість обіду.
Вона стояла на сходах у колі родичів. Моя майбутня свекруха, Лариса Сергіївна. П’ятдесятирічна жінка, яка, вочевидь, вирішила, що сьогодні — її бенефіс. На ній була сукня. Не просто світла. Осліпливо-білосніжна, шовкова, до самої підлоги! А на голові — клянуся вам! — красувався вишуканий гребінь із короткою вуалеткою, яка підозріло нагадувала весільну фату
Я до останнього вірила, що Лариса Сергіївна просто жартує. Ну, знаєте, бувають такі жінки з «важким» почуттям гумору. Коли за тиждень до вінчання вона так між іншим бовкнула,
Там уже й зять з роботи прийшов, вечеря поспіла. Звісно, Ірину запросили до столу. Вона сиділа, слухала їхні розмови і почувалася нарешті «вдома». Але вечеря скінчилася, і настав момент, якого вона боялася найбільше. — Мамусю, вже пізно, йди додому відпочивай
— Ну чому ж вона не дзвонить? Господи, та де ж той телефон… — Ірина Петрівна вже вп’яте за годину підходила до тумбочки в передпокої. Екран мовчав. Ані
— З ворогом нашим зналася?! — кричав Марко, аж обличчя налилося багрянцем. — Його дід мого батька підло обікрав! Весь їхній рід — гадюки підколодні! Більше ні кроку до річки не зробиш! — Тату, він не такий! — кричала Алла, впираючись у двері світлиці, куди її замкнули. — Тимофій хороший, чесний, добрий! Він… — Мовчати! Краще в монастир, ніж заклятим ворогам в обійми
Село Соснівка дрімало в улоговині між двох пагорбів, наче дитя в зеленій колисці. Зі сходу його стерегли сосни-велетні, суворі та темні, а з заходу підступав світлий березовий гай,
— Мамо, а поклич свого помічника. Хай прийде, шашлику поїмо. Він же в нас майстер на всі руки, не те що я. Галина Миколаївна зраділа — нарешті син визнав Вітеньку! Сусід прийшов за годину, сяючий, з пляшкою дешевого напівсухого. Жартував, хвалив м’ясо, почувався справжнім господарем
Дача була їхнім спільним острівцем тихого сімейного щастя. Старий добрий будинок із віконницями на вікнах, що дістався Олексію ще від батька. Вісім соток радості: крислаті яблуні, кущі смородини
А одного разу Сергійко назвав Тетяну мамою. Вона його поправила, мовляв, я бабуся, а він знову своє. І на майданчику так називає, і в садочку, і вдома. — А хто ж ти йому? — сердито казав Василь. — Найсправжніша мама і є. Іншій-то все ніколи. Не до сина. Зозуля
— Рито, ну як ти не розумієш, це ж усе серйозно! Невже тобі байдуже? — допитувалася Тетяна, заглядаючи доньці в очі. — Я все розумію, мамо, тому й

You cannot copy content of this page