Вдома завжди було чисто, затишно, пахло здобними пиріжками та ваніллю. Господиня вона чудова, тут Ірина не сперечається. Їй самій до мами далеко, особливо зараз, коли доводиться і за дітьми глядіти, і з дому підробляти, щоб чоловікові допомогти
— Так, мама в мене виглядає чудово, квітне, наче троянда, ніхто їй її літ не дає, — розповідає Ірина подрузі, помішуючи ложечкою остиглу каву. — Але зараз вона
У вікні привітно миготіла гірлянда. Катя завмерла на порозі: у домі було тепло, пахло хвоєю від пишної лісової красуні. Посеред великої кімнати вже був накритий святковий стіл. — Олеже, ти й стіл встиг накрити? Сам? Який же ти в мене молодець! — із гордістю сплеснула руками Надія. — Тітка Марія трохи допомогла, — чесно зізнався Олег. — Чого стали? Мийте руки і до столу
Катя піднялася східцями у вагон. Провідниця, зайшовши слідом, брязнула ключем, зачиняючи двері. — Проходьте, дівчино, не стійте в тамбурі, — квапила вона. Вагон сіпнувся, і Катя ледве втрималася
— От будинок добудую — і куплю, — зазвичай відказував він. Саме через цей будинок Інна й поклала око на батька, Славко був у цьому певен. Його тата навряд чи можна було назвати ловеласом, та й олігархом він не був — дім зводив сам, своїми мозолястими руками
Славко беріг свою матусю, і не розповідав їй, що в батька з’явилося нове захоплення – молоденька жінка. Він ділився з нею зовсім іншим: жалівся, що в університеті все
— Розумні люди, — сказала невістка. — Перед пенсією глобально намагаються ремонт у квартирі зробити, комунікації замінити, якщо старі, плитку, підлогу. Бо знають — на пенсії доходи скромні, і не буде вже грошей. І заощадження собі роблять, щоб було на чорний день. А у вас що? Попереду пенсія маячила, а ви останнє не на лікування зубів витратили
«Знаєш, рік мама хворіла, я виснажилася до краю, — ділиться Віра Федорівна з подругою. — Узимку її не стало, а мені просто необхідний був відпочинок». — Мала повне
— Ти чоловік чи ганчірка? — гримала вона на кухні. — Забери Настуню до себе, і край! Та Любка твоя вітер у голові мала, я завжди казала! А Дмитро теж хороший — скільки ми для нього зробили, а він
Дружина пішла від нього, коли вже п’ятий місяць носила дитя під серцем. Звісно, мама Олега одразу завела свою улюблену платівку: мовляв, дитина то не його. І співала вона
В маршрутці з банками, повними борщу та усілякої смакоти, їхати було незручно. Але дві зупинки — хіба то відстань для люблячої матері? Ольга Миколаївна вважала це своїм святим обов’язком. — Ось, мої дорогенькі! Наготувала, все свіженьке, їжте на здоров’я! — розчервоніла з морозу свекруха викладала з бездонної сумки свій кулінарний арсенал
— Аліночко, та я ж допомогти приїхала! — щебетала свекруха, вже перевдягаючись у свій «парадно-вихідний» домашній халат, який завбачливо прихопила з собою. Аліна розгублено позадкувала вглиб квартири під
— Доню моя, ти ж сама просила саме цього цуцика, а тепер, погравшись, просиш його віддати, — батько дівчинки, Олександр Петрович, несхвально похитав головою. — Еге ж, він мені набрид, — байдуже знизала плечима Галина
— Тату, я більше не хочу його бачити! — вередливо витягнувши губки, сказала Галинка. — Доню моя, ти ж сама просила саме цього цуцика, а тепер, погравшись, просиш
— Мамо… Мені конче треба двадцять тисяч гривень до п’ятниці. Якщо не віддам борг, мене з квартири виселять. Я потім усе поверну, чесне слово. Марія Семенівна слухала мовчки. У слухавці дзвеніла тиша, яку порушували лише важкі зітхання сина. Вона знала: Андрій не з тих, хто проситиме через дрібниці
Марія Семенівна прокинулася ще вдосвіта, хоча будильник давно вже не заводила. За вікном висіла сірувата груднева мряка, крізь яку ледь пробивалися тьмяні вогники в будинку навпроти. Жінка підвелася
— Картоплю в суп ріж крупніше, а моркву — дрібніше, інакше Михайло Петрович їсти не буде. «Яка дурниця», — подумала Настя і нарізала як звикла. Але свекор помітив. Мовчки взяв каструлю, відніс до туалету і вилив усе в унітаз. Повернув порожню каструлю Насті: — Переробляй
Свекор без стуку влетів до спальні молодят і різким рухом стягнув ковдру з невістки: — Підйом! Настя, схопившись спросоння, прикрилася руками й розгублено закліпала очима. Зовсім не так
— Дмитрику, я так не можу… Ти постійно думаєш про маму, поспішаєш до неї, щоб зробити уколи, тобі не до мене. Я молода, і не хочу поки бачити біль і сльози. Він нічого не відповів, просто кивнув. Дай Боже, щоб вона цього ніколи не спізнала. А для нього життя продовжувалося. Він уже встиг багато чого побачити
Кажуть, людині потрібна людина… Дмитро сидів на парковій лавочці, повторюючи цю фразу з таким болем, що не зважав ані на холод, ані на перші сніжинки, які цьогоріч падали

You cannot copy content of this page