Бабуся теж допомагає мені лише зі жалості, їй за фактом нав’язали чужі проблеми, вона радить мені змінити роботу на більш легку та низькооплачувану, але тоді нам просто не прожити

Мені 28 років, одна виховую доньку 3 років, бо чоловіка не стало 2 роки тому. Коли це сталося, я пережила тяжке потрясіння, і здоров’я похитнулося, хоча я ніколи й так не була особливо міцною.

Жити на декретні та допомогу було важко, я голодувала, вийшла на роботу (посада до декрету та зарплата були пристойні), але мені створили нестерпні умови, моє місце віддали іншій людині, мені довелося піти. На роботу ніде не хотіли брати з маленькою дитиною (хоча з нею сидить бабуся-пенсіонерка).

Знайшлося місце, робота дуже тяжка, платять середньо, прожити нам можна, але здоров’я підводить сильно. За 3 місяці я хворію вчетверте, все на ногах, лікарняний брати не можна, стан жахливий.

Я не знаю, що робити і як вижити. Мені не вистачає сил на все, треба працювати, і доньку виховувати, і батькам допомагати. Бабуся теж допомагає мені лише зі жалості, їй за фактом нав’язали чужі проблеми.

Вона радить мені змінити роботу на більш легку та низькооплачувану, але тоді нам просто не прожити. Я намагаюся бути сильною, намагаюся, але все наче немає сенсу.

Я вірю в Бога, знаю, що у цьому світі справедливості немає, що віддасться пізніше, але так гірко. Гірко, що я залишилася одна, що назавжди позбавлена можливості мати повноцінну сім’ю, що змушена все тягнути і в результаті ні на що не годжуся.

Єдина радість у житті це дочка, вона так любить мене, але що може їй дати вічно хвора мати з купою проблем. Мені всього 28 років, але я просто існую, а не живу, мені здається, всередині мене все померло, я не можу залишити дочку, але не знаю, скільки це триватиме.