Одна жінка жила у сім’ї сина. Вона стала бабусею якось швидко, вона ще була молода, так їй здавалося.
Ще мріяла про кохання, будувала плани, хотіла нову освіту здобути… А у сина з’явилися двійнята.
І він попросив маму приїхати, допомогти. Жінка якраз досягла пенсійного віку, як то кажуть.
І вона приїхала зі свого невеликого міста до сина до столиці. Квартиру замкнула свою.
Син та невістка багато працювали, заробляли добре. І роботу втратити боялися.
Надії Іванівні виділили кімнату, і вона почала піклуватися про дітей. І дуже полюбила хлопчиків.
Весь запас невитрачених почуттів їм віддавала. Купала, годувала, розвивала, гуляла, казки розповідала, пісні співала…
Потім почала водити на заняття, що розвивають — танці, англійська мова, гімнастика… Діти зростали.
Бабусю вони дуже любили. Син та невістка працювали багато. Будували великий будинок у передмісті, мріяли переїхати — перейти на дистанційну роботу.
І одного разу Надія Іванівна сиділа у парку біля будинку на лавці. Хлопчики грали біля фонтана.
Підійшла сусідка, жінка літня. Сіла поряд і сказала:
«Це ти зараз їм потрібна. Особливо не спокушайся! Діти підростуть, станеш ти не потрібна. І відправлять тебе назад у твою дірку. Це зараз тебе люблять, доки ти потрібна. А потім не потрібна будеш. Все це тимчасово!».
Надія похолола, серце стислося. А спокійно відповіла:
— Я про це не думаю. Я просто люблю своїх онуків, а потім що буду — не думаю. Краще про майбутнє не думати, просто любити та давати, що можеш. Хто його знає, що буде!
Але вона думала про це. Бо випадково почула, як невістка казала синові — мовляв, будинок збудуємо незабаром, оздоблення закінчать, — і можна твою маму відпустити додому. Дистанційно ж працюватимемо, впораємося.
Професійну няню наймемо. І зможе твоя мати поїхати до себе додому. Їй незручно з нами жити!
І син погоджувався. Незручно! Це він про свою незручність говорив, мабуть.
Люди часто говорять про себе, коли начебто дбають про благо інших… Надія Іванівна все зрозуміла.
І змовчала. Прийняла. Це життя. А у житті все змінюється. І все не назавжди.
…Підбігли онуки, почали обіймати бабусю, лепетати весело; біленькі, славні, як син колись. Підросли, вже міцно стоять на ніжках. Швидко бігають.
І час швидко біжить. Краще не думати про те, що всьому приходить кінець. А любити та давати, що можеш.
А настане час — треба повернутися до свого дому. Сусідка нещасна жінка.
З дітьми своїми у сварці багато років, нікого не любить, усім каже зле та неприємне. Норовить потрапити по хворому місцю, щоб усім стало боляче.
А хворе місце — це те, що ми любимо. І що найбільше боїмося втратити.
Надія Іванівна повела онуків додому. У будинок сина та невістки.
А вдома невістка готує недільну вечерю, затишно, чисто… Надія Іванівна переодягла своїх хлопчиків.
А невістка підійшла і раптом обійняла її. І сказала — не залишайте нас. Давайте разом у дім переїдемо, діти вас так люблять. І ми також.
Мені незручно вас просити, розумію, що ми ваше життя заїдаємо. Але скоро ще дитинка буде у нас.
Вибачте, якщо щось не так. Нервую. Іноді говорю неправильне.
Все так неясно у світі, так тривожно. Ви моя опора та захист!
Щиро сказала і розплакалася трохи. А Надія Іванівна гладила її по голові, як дитину.
Усі вони її діти, виходить, так. А тимчасово — то під місяцем усе тимчасово.
І потрібно любити і давати, доки можеш. Хто знає, що буде.
Тільки кохання і залишається в результаті. Їй і живеш у світі, де все тимчасово та мінливо. І зникають кудись люди.
Старіють та зникають. І падає листя з дерев. А любов залишається. У ньому й опора. І просто треба любити, от і все. Це найголовніше…
