У мене немає дітей, і найближчим часом я їх не планую. На першому плані в мене кар’єра. Поїхавши десять років тому з провінції, я нарешті досягла того, про що мріяла.
Працюю в центральному офісі іноземної компанії та планую здобути другу вищу освіту, потім просування по службі до начальника відділу збуту та стажування за кордоном. І піти зараз у декретну відпустку, отже, перекреслити всі мої досягнення.
Мене відразу обженуть конкуренти, а я не хочу втрачати своє місце. Не для цього я навчалася і сиділа в офісі навіть у вихідні, щоб тепер займатися дитиною.
Батьки кажуть, що краще я залишилася б у рідному селищі, вийшла заміж за однокласника, з яким і розлучилася, бо він не хотів їхати до столиці. Вони вважають, що це є нормальне життя, а не те, що зараз у мене.
Але таке розмірене життя не для мене. Я люблю бути в центрі уваги, працювати та досягати результатів.
Я розумію, що мамі та татові хочеться онуків, але дитину я буду планувати, коли досягну поставленої мети. Зароблятиму стільки, щоб моя дитина нічого не потребувала.
Поки мене підтримує і мій хлопець, у нас громадянський шлюб і оформляти стосунки офіційно поки що не хочемо. Живемо собі і працюємо досягнення поставлених цілей.
Коли приїжджаю до батьків, то зустрічаючи своїх однокласниць, у яких сім’я та діти розумію, як правильно я вчинила, що поїхала. В однієї проблеми з дитиною потрібна операція, в інший чоловік без роботи, але регулярно випиває і скандалить.
Хоча в школі вони мріяли не про це, але кожна розпорядилася своїм життям як зуміла. Я їх не засуджую, а навпаки співчуваю, але не можу зрозуміти їх жалю до мене, що я не маю дітей.
