За місяць у мене весілля. Так вийшло, що я «захотіла багатенького», «виходжу заміж за олігарха» і «своїм пафосним рестораном пускаю пилюку в очі» як шушукаються за спиною мої знайомі, з чим і пов’язана моя проблема, про яку я хотіла б розповісти в цій сповіді.
Грім гримнув у той момент, коли я розіслала запрошення, в якому було прописано місце проведення нашого весільного бенкету – розкішний ресторан. Він по-справжньому прекрасний і розкішний, але сплатити його з радістю погодилися батьки мого нареченого.
Саме там вони завжди планували провести весілля свого сина. Я була б згодна і на набагато скромніший бенкет, але зображати із себе невинну скромність перед людьми, які мене добре знають і поважають – навіщо?
Батьки мого нареченого розуміють, що я виходжу за нього заміж не заради їхніх грошей (вони, швидше, заважають), ставляться до мене чудово і я не бачу причин, щоб тріпати їм нерви і вередувати без вагомих на те підстав. Якщо вони хочуть грандіозне весілля у дорогому ресторані та готові все це оплачувати – чому ні?
Адже якщо подумати, це і їхнє свято теж. Мої батьки жодних причин для хвилювання також не бачать.
Але мої дорогі подруги, які до цього тільки натякали і приховано висловлювали своє невдоволення, перестали соромитися і дружно висловили мені все, що накопичилося у них на душі. Виявляється, вони дуже раді за мене, але я з усіма своїми клопотами зовсім про них забула.
Точніше, забула про те, що їм, на відміну від мене, «не пощастило підчепити олігарха» і вони не мають жодного бажання викидати всі свої заощадження на те, щоб «відповідати» рівню організованої мною урочистості.
Що в такі ресторани не ходять у дешевих сукнях, що нібито там усі будуть дивитися тільки на них, а гості з боку нареченого займатимуться виключно тим, що потішатимуться над ними через відсутність діамантових кольє та золотих «ролексів». Я була трохи приголомшена цим водоспадом зізнань та звинувачень.
Я досі не розумію, з чого вони зробили такі висновки, адже вони чудово знають мого Рому і знають, що він зовсім не належить до тих людей, які хизуються своїм статком.
Я давно знайома з його батьками, і вони теж не судять про людей за кількістю грошей на банківському рахунку. Так, це показник, але далеко не найголовніше у житті.
Набагато важливіше бути особистістю, бути освіченою стриманою людиною, відповідати культурно, а не фінансово. Впевнена, що їхні друзі, запрошені на наше весілля, думають так само.
Тепер моє так ретельно сплановане весілля опинилося під загрозою, зіпсувалася сама атмосфера свята, немає того очікування дива та щастя. Мене більше не радують обраний нами ресторан, навіть розкішна весільна сукня, про яку я мріяла скільки себе пам’ятаю, тепер здається мені надто претензійною та пафосною.
Я лише хотіла, щоб день мого весілля запам’ятався мені на все життя, щоб усе було ідеально, щоб мою радість розділили всі близькі мені люди. У мене з’явилася така можливість, я вирішила зробити подарунок не тільки собі, а й їм, а в результаті виявилося, що це нікому не потрібне.
З’явилася якась заздрість, шушукання за спиною та претензії прямо мені у вічі. За що?
Хіба я когось образила, щось вкрала та організовую своє весілля за їхній рахунок? Хіба я вимагаю дорогих подарунків чи скидатися на оренду ресторану?
Я лише хотіла зробити свято для себе, для свого коханого і для дорогих нам людей, але в результаті залишилася винною. Скажіть, будь ласка, я чогось не розумію чи люди за своєю природою невдячні та просто не виносять вигляду чужого щастя?
