Батьки завжди казали, що чекають, нудьгують, щоб ми частіше приїжджали. А тут, відчуваю, передумали з сином залишатися, а на пряму не говорять та й скаржаться, що якось важкувато, хоча ми всього-то 5 днів проводимо у них

Сьогодні я вирішила написати свою історію. Не знаю навіть із чого почати.

Начебто б нічого такого, але й неприємно якось. Загалом, я заміжня вже 5 років, у сім’ї двоє дітей підростають.

Я знаходжусь у декреті, грошей постійно не вистачає, але так більшість живе, та й ми якось звикли, живемо, як можемо. Старша донька ходить у садок, а молодшому синові 2 роки та підтвердження до садку для нього ще не отримали.

Мене з роботи попросили вийти на підробіток на місяць. Я дуже зраділа, тому що зможу і обстановку поміняти і заробити, що не мало важливо, тим більше, що батьки обіцяли допомогти і взяти на місяць сина до себе.

Приїхали з чоловіком та дітьми до батьків, живемо не поряд, бачимося рідко, особливо не набридаємо своєю присутністю, в основному телефонуємо, дітей на батьків не скидаємо. Приїжджаємо влітку у відпустку, допомагаємо наскільки можна.

Батьки завжди казали, що чекають, нудьгують, щоб ми частіше приїжджали.
А тут, відчуваю, передумали з сином залишатися, а на пряму не говорять та й скаржаться, що якось важкувато, хоча ми всього-то 5 днів проводимо у них.

Я розумію, що вони не зобов’язані сидіти з нашими дітьми, але навіщо тоді треба було пропонувати? Адже ми сподівалися на них, тим більше людина, яку я маю замінити, чекає на рішення.

Я дуже люблю своїх батьків, завжди готова допомогти, якщо потрібно, але сьогодні стало якось сумно. Мені здалося, що онуки їм не дуже цікаві, не мають бажання побути з ними. Краще так: побачилися 2 дні – і вистачить.

Подзвонила на роботу і відмовилася від підробітку, засмутилася дуже, колега теж засмутилася, бо розраховувала на мене. Вирішили ще тиждень побути у батьків і додому вирушити, бо відчуваю, що ми начебто тягар якийсь для них, хоча діти весь час з нами перебувають, і якщо йдемо кудись, завжди з собою їх беремо.

І прийшло усвідомлення того, що, не дай Боже, що з нами трапиться, нікому діти потрібні і не будуть. Все розумію, ніхто нікому нічого не винен, але сумно так, на душі і сльози навертаються. Дякую, що прочитали.