Життєві історії

— Мамо, ну хоч сотню дай, бо до ранку не доживу, — Михайло перегородив неньці дорогу до вбиральні. — Де ж я тобі візьму? — обурилася Алла Дмитрівна.

Було це давненько. Автобус виїжджав рівно о сьомій. Байдуже, зима чи літо, дощ чи заметіль — водій Макар заводив двигун, хрумтів булкою з повидлом, клав поруч із собою

— Я, знаєш, ніколи не думала, що доведеться когось із кимось зводити, — ділиться Лариса з подругою, перебираючи в руках чашку кави. — Мені самій не до душі,

Кухня в Марини була саме такою, про яку мріє кожна жінка після тридцяти: простора, чиста, блищить плитка, на столі — охайна скатертина, іжа в холодильнику — така, що

Ганна була заміжня за Ігорем близько десяти років. Однак останні сім років стосунки зовицею Євгенією ніяк не складалися. Молоді жінки не могли знайти спільної мови, і кожна зустріч

– Ти мусиш продати свою квартиру, Люсю! – діловито заявила свекруха, щойно я, захекана, вибігла до неї з прохідної. – Що сталося? Щось із Вадимом? – охаю від

Лідія Іванівна розсварилася з найкращою подругою. Причина — діти. І ні, діти у них уже не малі: синові Лідії Іванівни 32 роки, доньці подруги — майже 30. —

— Мамо, а як так виходить? Зять — для тебе чужа людина, з якою ти не хотіла жити в одній квартирі, а квартиранти — рідні, чи що? —

— А що я такого зробив? — Ти ще питаєш? Ти при своєму глузді? — Віко, вгамуйся! — Андрій пішов у наступ. — Ти горлала голосніше за всіх,

— У нього одна відповідь: йому було треба, — ображена Людмила. — А те, що треба мені, дітям — пустий звук. Ні, він, звичайно, і раніше міг так