— Що, перехідний вік у тебе, чи що? Сам реготав, ще й на роботі мужикам розбовтав, вони там усі разом глузували. А потім його почало це відверто дратувати: — Ти знову скиглиш? Усі жінки якось мовчки терплять, а ти щодня з претензіями
Зараз мені 56. А цю історію я ношу в собі, мов важкий камінь, уже чотири довгі роки. Думала, не розкажу нікому й ніколи. Бо соромно так, що аж
— Моя перша свекруха теж була не подарунок, але ця!.. — бідкалася Софія своїй кумі Олені, сьорбаючи каву на її затишній кухні. — Чекай-но, — перебила її Олена. — Ти ж казала, що вона тобі не свекруха! У Микити ж батьків немає. — Так, усе правильно. Йому було два рочки, коли вони загинули. Бабуся, Ніла Сергіївна, його виростила. Тому я подумки називаю її свекрухою. Або свекробабусею
— То ти хочеш, щоб я її послав під три чорти? — Микита підозріло примружився. — Вона для мене найдорожча людина у світі, вона мене сама на ноги
— Сергію, я тебе не впізнаю! Ти став абсолютно чужим! Приходиш додому серед ночі, від тебе тхне чужими парфумами й міцними напоями! Зриваєшся на мені через дрібниці! Що взагалі відбувається? Він сидів у шкіряному кріслі, закинувши ногу на ногу, і дивився на мене з крижаним спокоєм: — А що відбувається? Я просто живу тепер так, як і належить успішному чоловікові. Ти хотіла достатку? Ось він, бери! Ти хотіла поваги? Ось вона
Виходила я заміж за звичайнісінького хлопця. Ні тобі статків за душею, ні якихось впливових кумів, ні захмарних амбіцій. Жили ми тоді, як кажуть у народі, від получки до
Мамо, скільки ще ти збираєшся плодитися?! — Вероніко! — розлютилася вона. — Ти що собі дозволяєш?! Що значить «плодитися»?! — Те й значить! — зірвалася я. — Ти строчиш їх, як на конвеєрі! Скільки ти ще збираєшся повісити на мою шию?! Ти ж пальцем об палець не вдаряєш, щоб їх виховувати чи годувати — це роблю я! Чому я повинна ними займатися?! Мені двадцять шість, я хочу своїх дітей
— Мамо, — я схопилася за голову так міцно, що аж пальці побіліли, — ну навіщо? Просто скажи мені, навіщо?! Подивись, як ми живемо! На що ростити п’яту
— Ти завжди була маминою улюбленицею! Усе найкраще вона тільки тобі віддавала! — шипіла Марія, міцно стискаючи сухі кулаки. — Улюбленицею?! Та я від плити не відходила, поки ти свої книжечки почитувала! — голос Ганни тремтів, але в очах стояли не сльози, а якась каламутна, сліпа лють. — Це моя квартира! Я з мамою до останнього жила! — Брешеш! Це я за нею доглядала, поки ти по своїх ділах бігала та на півроку до приймака жити подалася, матір покинувши
Мої тітоньки, дві рідні сестрички, через дурну гордість і впертість перетворили свою старість на холодну пустку. Хочу поділитися цим, бо, може, когось ця історія змусить замислитися і вбереже
— Вхід на мій день народження цього року коштує дві тисячі гривень з людини, так що з вас двох — чотири штуки, і це не обговорюється! — безапеляційно заявив Ігор моєму Дімі, ледь той встиг підняти слухавку. Мій чоловік аж зблід і ледь телефон з рук не випустив. Я сиділа поруч і одразу зрозуміла: сталося щось геть ненормальне
Я завжди щиро вірила, що справжня дружба не має цінника. Що близькі друзі — це ті люди, з якими можна і останній шматок пирога розділити, і просто помовчати.
Я досі згадую ті сільські вечори: я біжу полем, трава хльостає по колінах, а татко мчить за мною, регочучи так, що йому не вистачає повітря. Тоді я щиро вірила, що в мене попереду ціла вічність, щоб його обігнати. Якби ж я тільки знала, що ці миті такі швидкоплинні
А коли саме ми перестаємо бути дітьми? Не тоді, коли отримуємо перший паспорт чи заводимо власних дітей. Ми по-справжньому дорослішаємо тієї миті, коли вперше з холодним жахом усвідомлюємо:
Велика родина, всі поруч, онуки галасують, бабуся біля плити пече пиріжки, в домі пахне затишком… На листівці це виглядає розкішно. А в реальній квартирі до цього швидко додаються: телевізор, який волає на всю котушку, різні графіки сну, суперечки про те, чим годувати дітей, хронічна втома, неможливість побути наодинці
Минулого тижня я сиділа і багато думала про одну фразу. Її в нашому суспільстві повторюють ледь не як святий родинний закон: «На старості треба триматися ближче до дітей».
Наступного ранку за сніданком я налила йому кави і тихо, спокійно сказала, що нам краще розійтися. Він довго мовчав, повільно розмішував цукор у чашці, а потім просто кивнув. Ми обоє з сумом розуміли, що зробили все можливе, але наш побут виявився сильнішим за нас
Ми познайомилися наприкінці літа — знаєте, в ту особливу пору, коли вдень ще гріє лагідне сонце, але вечорами вже хочеться накинути на плечі в’язану шаль і гріти руки
— Виходьте за мене заміж, Надіє. Я вас ніколи не скривджу. У вас буде свій дім. Моє прізвище. І головне — спокій. — Степане Макаровичу… мені ж лише двадцять два. — Я вмію рахувати. — Люди ж сміятися будуть… — Люди, Надіє, не дадуть вам ані кутка, ані тарілки гарячого супу
У тридцять два роки я стала багатою вдовою. Простора квартира в престижному районі, доглянута дача, солідні банківські рахунки і… абсолютно порожня душа. Коли нотаріус поклав переді мною ключі

You cannot copy content of this page