— Ігорю, на горищі хтось ходить! — Оленка ледь розштовхала чоловіка, який міцно спав. Той неохоче сперся на лікоть, прислухався:
— Та то якийсь кіт, мабуть. Будинок пів року порожнім стояв, от він тут і ночує за звичкою.
— Та людина це, я чітко кроки чула!
— А чому ж я нічого не чую? Спи, ніч надворі. Завтра полізу на горище, подивлюся. Що там красти? Старі журнали та рибальські снасті… Точно кіт. Або домовик, якщо хочеш. Ти ж у нього віриш.
— Вірю, — серйозно кивнула Оленка. — Я йому на кухні молочка в блюдечко налила.
— Ну то точно кіт. Молоко почув і прийшов.
Чоловік ще якусь мить послухав тишу і знову солодко засопів. Оленка завжди дивувалася цій його здатності засинати, наче вимикачем клацнули.
А от вона майже до самого світанку ледь не дихала, прислухаючись. Але кроків більше не було. Може, і справді примарилося?
Будинок вони купили на високому березі річки, майже за містом. Місце трохи глухувате, зате повітря яке чисте!
Та й ціна була дуже привабливою. Дівчина, яка його продавала, одразу зізналася:
— Мені він зовсім не потрібен, я в Києві живу. Це дідова хата, ми з чоловіком тут рідко бували. Старий взагалі гостей не любив. А як бабця пішла у засвітиа, то зовсім від людей відгородився. Все лісом блукав, ніби шукав щось.
— Може, грибником був? — припустила тоді Оленка. — Або трави збирав?
— Геологом він був. А на старості літ постійно шукав печеру Пугачова.
— Яку ще печеру?
— Кажуть, донський козак Пугачов у цих краях зі своїм військом проходив. І нібито десь тут є печера, де він свої скарби сховав. Він же панів грабував, купців. Золота в них багато було, а з собою ж не потягнеш. От Омелян і доручив вірній людині ті скарби заховати. Десь там, за річкою.
Судячи з того, як виглядала хата, дід печеру так і не знайшов.
Та й, швидше за все, ніякої печери ніколи й не було. Або ті скарби ще сто років тому хтось випадково викопав.
З Ігорем вони були разом уже третій рік. І все б нічого, жили душа в душу, але їм не вдавалося обзавестися дитинкою.
Хоча дитину вони хотіли до нестями. Оббігали всі можливі клініки, здали купу аналізів — і в неї, і в чоловіка все було в нормі. Лікарка Інна Олегівна заспокоювала:
— Так буває, дівчинко. У мене були пацієнти, які вісім років на дитинку чекали. А потім зʼявився хлопчик, міцний, здоровий. А ще через рік і донечка.
— Може, мені таблетки якісь попити?
— Таблетки п’ють від хвороб, а ти абсолютно здорова жінка. Усе, що треба, на місці. Можна хіба що організм зміцнити. Ви зараз де живете?
— У багатоповерхівці, у центрі міста.
— От і зрозуміло. Під вікном, мабуть, проспект гуде?
— Так. Влітку з відчиненими вікнами спати неможливо — машини цілодобово літають.
— Значить, екологія залишає бажати кращого. А ви переберіться кудись за місто: до річки, до лісу. Найздоровіші дітки саме на свіжому повітрі зароджуються.
От і перебралися. Оленчина мама, Оксана Петрівна, щоправда, цей переїзд не схвалила:
— То це мені тепер до вас на край світу теліпатися…
— Мамо, ми ж це заради дитини.
— Заради дитини треба було чоловіка здорового шукати, а не цього доходягу! У нашому роду всі жінки плодючі були. Моя мати взагалі п’ятьом дала життя. А твій Ігор у сім’ї один-єдиний…
Тяжкою тещею була мама, що й казати.
Вона Ігоря з першого дня не злюбила і навіть не намагалася це приховувати. То він грошей мало заробляє, то цвяха нормально забити не вміє, а тепер от і дітей від нього немає.
Щодо цвяха мама точно помилялася. Щойно вони заїхали в будинок, Ігор одразу взявся за ремонт. Дід-геолог, видно, так захопився пошуками міфічної печери, що хату свою геть занедбав.
Щоправда, до ідеї переїзду заради майбутньої дитини чоловік теж ставився з іронією:
— Я розумію, коли свіже повітря потрібне для здоров’я живої дитини. Але для тієї, що ще навіть не зачата…
— Не житло треба було міняти, — під’юджувала Оксана Петрівна доньку, — а чоловіка. Якщо він на продовження роду слабкий, то й сім’ї нормальної у вас не буде.
— Та це з тобою, мамо, сім’ї нормальної не буде! — не витримала якось Оленка. — Як ти в нас погостюєш, то потім у хаті такий важкий дух стоїть, хоч сокиру вішай!
— Скажи ще, що після мене срібні ложки зникають! — образилася мати. — Не хочете — не буду до вас їздити. Чого мені сюди з пересадками трястися, якщо бавити все одно нікого…
Ложки після маминих візитів, звісно, залишалися на місці. А от дещо інше таки почало зникати.
Якось із сараю хтось потягнув стару скриню з інструментами. Ігор той сарай на замок закривав, тож тепер замок лишився, а от відкривати ним було нічого.
З горищем теж коїлося щось дивне. Ігор уранці туди піднявся, а повернувся спантеличений:
— Дідові блешні пропали. Вони там на цвяшку висіли, я точно пам’ятаю. Все хотів на риболовлю сходити. А фінський спінінг не чіпали! Він же точно дорожчий за ті залізяки.
— Може, сусідські хлопчаки бешкетують? — припустила Оленка.
— Та тут і хлопчаків немає. Самі пенсіонери довкола живуть. Їм на горище лізти, та ще й уночі, якось не з руки. І тільки заради якихось старих блешень…
— Може, дільничному сказати?
— А ти його хоч раз бачила? Заради старих залізяк він кримінальну справу точно не відкриватиме. Може, я й сам їх кудись переклав та забув.
Удень вони з Ігорем зазвичай працювали в місті. А вечорами знаходили нові сліди чужої присутності. То двері в сарай знову зламають, то в літньому душі бак для води продірявлять.
Але коли хтось викопав молоденьку горобинку, яку Оленка щойно посадила, вона не витримала:
— Давай хоч собаку заведемо! Хай у дворі бігає, може, хоч хуліганів відлякає.
— А якщо це домовик? — усміхнувся Ігор. — Ще невідомо, хто кого відлякає.
— Але ж не жити нам вічно з непроханими гостями! Я буду за цуценям доглядати, їсти йому варити. Якщо вже дитини в домі немає…
Дарма вона цю тему зачепила. Ох і дарма. Вона ж бачила, що Ігор теж через це мучиться.
І точно знає, що теща в усьому звинувачує саме його.
А Оксана Петрівна, як тільки побачила цуценя, знову завела свою пісню:
— Дитя, значить, вирішили не заводити… Правильно, собаку ж зачинати і народжувати не треба! А чого ви морську свинку не завели? Чи хом’яків? Ті, кажуть, плодяться без зупину, у них самці справжні, не те що деякі…
Справа йшла до серйозного скандалу.
Ігор погрожував взагалі з дому йти, коли теща приїжджатиме. Але ж не виганяти матір за поріг…
І поради спитати ні в кого. А тут ще цей домовик… Суцільна кара, а не будинок! Може, продати його й знову кудись переїхати?
Батьки Ігоря ставилися до невістки добре. Можливо, тому, що жили в іншому місті.
У новий дім ще жодного разу не приїжджали, а тут якраз зібралися. Оленка навіть зітхнула з полегшенням.
Хоч на якийсь час у хаті буде спокійно. Може, й свекруха чимось порадить.
Мати Ігоря, Ніна Степанівна, новому житлу дітей щиро зраділа:
— Та у вас тут як на курорті! Річка поруч, пісочок. Ні на яке море їхати не треба!
Свекор теж підтримав. Петро Семенович, хазяйновитість сина оцінив, але зауважив:
— А от із літнім душем у тебе, сину, непорядок. Чого це в тебе там у баку дірка? Сполоснутися в таку спеку не можна. Важко залатати?
— Та це не він винен, — заступилася за чоловіка Оленка. — У нас тут домовик завівся. Або привиди.
— Як нормальна людина, у привидів я не вірю, — відрізав свекор. — Але з цим ділом треба розібратися.
І розібрався.
Повертаються якось молоді з роботи, а свекор гордо сидить у дворі за столом і якогось хлопчиська за комір тримає.
— Ось, — каже, — ваш привид. Яму під яблунею копав. Він же не знав, що ми приїхали, думав, у хаті нікого немає… Ми з вашим Бровком його і затримали. Від цуценяти, правда, толку мало було, але гавкав, як міг!
Хлопця звали Василем, жив він на сусідній вулиці.
Він і зізнався, що й горище, і бак у душі — це його рук справа:
— У нас люди кажуть, що той дід, який помер, золото Пугачова давно знайшов і десь тут сховав…
— Ну, у скрині я ще розумію, — засміявся Ігор. — Навіть у баку щось заховати можна було. А блешні? Вони ж латунні в найкращому випадку!
— Так жовті ж! А раптом він золото переплавив і блешні з нього зробив…
— А горобинка тобі чим не вгодила?
— Та я подумав, що це ви вже скарб знайшли і під саджанцем переховали. Земля ж свіжоскопана була. Ну, а під яблунею вирішив про всяк випадок перевірити…
— Ти ось що, — суворо, але з ледь помітною усмішкою сказав Петро Семенович. — Ти можеш тут усю ділянку під грядки перекопати, дозволяю. А як скарб знайдеш — тобі двадцять п’ять відсотків, обіцяю!
Скарб, звісно, ніхто так і не знайшов. Зате дитинка в Оленки та Ігоря наступного року таки народилася. Хтозна, може, й справді свіже повітря та спокій допомогли.
Оксана Петрівна тепер часто заходить, онука бавить. Але не так часто, як раніше. І здебільшого мовчить.
Мабуть, усе-таки соромно їй перед зятем.
***
Цю історію нам переказала наша читачка пані Олена. Іноді ми настільки зациклюємося на проблемах і чужих докорах, що забуваємо просто жити. А дива часто трапляються саме тоді, коли ми їх найменше чекаємо і коли нарешті відпускаємо ситуацію. А вам доводилося стикатися з безпідставними докорами від рідних?
