У мене також є історія про жіночу дружбу, яка є. Хоча я в нею не вірю. Ось такий феномен.
Ми товаришували з першого класу, або з другого, точно не пам’ятаю. Вона прийшла до нас до школи, і ми все дитинство провели разом.
Багато було, що можна назвати навіть випробуванням дружби. Поїхали вчитися в інше місто з різницею у півроку. Коли настав час вступати до вишу, вона обрала інше місто.
І ми не бачилися дуже довго. Спочатку листувалися, потім загубилися з переїздами.
Потім я знайшла її через мобільний застосунок. Усю розмову ми з нею просто посміялися, як ненормальні, настільки це було дивно почути одна одну через стільки років.
Тепер ми з нею можемо місяцями не спілкуватися, а потім, як запійні, листуватися ніч безперервно. Якось ми примудрилися так підгадати, що зустрілися з нею на морі, вона приїхала з донькою лише на добу.
Як у дитинство поринули. Було дуже смішно, в нашому житті дуже багато виявилося схожого, проговорили до ранку, звичайно. Ось така дружба на відстані.
Я знаю, що вона підтримає та допоможе завжди, якщо мені це треба. І вона знає, що на мене можна покластися. А тепер чому я не вірю в жіночу дружбу.
Тому що за все життя будь-яка жінка, з якою виникали дружні стосунки, намагалася знайти вигоду від цієї дружби чи гидоту робила в результаті.
Тож я дійшла висновку, що з моєю подругою мені просто пощастило одного разу. Вона така сама.
