— Подзвонила мені з наїздом, що я тепер ходжу вже, значить, можу теж брати участь у догляді за тіткою Клавою, – зітхає Ірина. – А як ходити? І сніг, і слизько, і далеко, і рука одна вільна.
— То ж Оля живе від тітки через будинок буквально, невже складно сходити? Куди ти зараз підеш? – дивується приятелька жінки. – Було б літо, чи ти була б здорова.
— Оля нічого не хоче знати, – зітхає Ірина. – Частково я її розумію: тітка, вона кого захочеш доведе, 90 з лишком років, та ще й вона сама по собі така людина. Важкий характер і сестрі з нею важко, і свої справи є, сім’я ж у неї. А з тіткою треба і посидіти, і вона звикла до великої уваги до себе. Тільки їй принесуть молоко чи ковбасу, як вона дзвонить і повідомляє, що їй хочеться зефір чи мармелад. Причому терміново, ось підхоплюйся та йди.
— Стара людина, що й казати…
— І так у всьому. Лікар виписав ліки від тиску, але тітка Клава їх не п’є, допоки тиск їй не виміряє хтось, а значить, треба з ранку всі справи кидати і тікати міряти тиск. Або дає доручення сходити в аптеку, принесеш їй ліки, а наступного дня вона вимагає ще якісь, бо скінчилися, а раптом треба буде.
Тітка Клава та дві її племінниці живуть у невеликому містечку, доставки продуктів до дверей із супермаркету тут немає, тож здійснюють догляд за старенькою Ольга та Ірина самі. Обом жінкам вже за 50. У них рано не стало матері і бездітна Клавдія по суті їх виростила.
Як вже виростила – це інше питання, бідне було дитинство, але ж могла і в дитячий будинок здати, тим більше, що тітка – сестра батька, а той безбожно пив і про дівчат дбати просто був не в змозі.
Зараз і Ірина, і Ольга давно вже самі стали бабусями, та й зі здоров’ям у Ірини зараз виникли явні проблеми: нещодавно прооперували, замінили кульшовий суглоб на одній нозі. Жінка тільки-но почала ходити з паличкою, а до цього пересувалася взагалі на милицях.
— Оля, звичайно, рада не була, що я надовго випаду з обойми, так би мовити, але зубами рипнула і сказала, що так і бути, вона якийсь час сама доглядатиме за тіткою. А тепер ось дізналася, що я з палицею почала ходити і вимагає відновити черговість, – хитає Ірина головою. – Я зовсім не уявляю, як це буде. Таксі? 4 поїздки на таксі я просто не вивезу.
Діти в Ірини живуть в іншому місті, вони й так раз на тиждень відвідували матір, коли та взагалі з дому вийти не могла, привозили продукти, ліки, інше, що було потрібне. Навіть для тітки, заїжджаючи до матері, вони й тітку Клаву відвідували, тож допомога була. А тепер у сина змінився графік роботи, дочка в положенні, зять до своїх батьків мотається періодично, йому не до двоюрідної бабусі дружини. А сестра буквально викручує Ірині руки.
— У Олі завжди було так, з дитинства, вона завжди рахувала: скільки разів вона підлогу підмела, скільки разів у магазин збігала, скільки разів посуд вимила. Така людина, – продовжує Ірина. – Я їй навіть не говорила довго про те, що мені така ж операція тепер ще влітку, на другій нозі.
— Ну так у тіткиному віці і соціальний працівник може її відвідувати і багато робити, – не розуміє приятелька. – І в магазин сходить, і в аптеку, і випрати та інше. Треба лише звернутися і заяву написати.
— Що ти! – махає Ірина рукою. – Там уже тітка дибки встає. Ой, вона теж у нас своєрідна, за копійку просто вдавиться. Якщо вона користуватиметься допомогою соціальних служб, то втратить якусь частину виплат. Там небагато, але тітка цього не допустить. Я вже говорила їй, що в Олі зарплата маленька, дочка недолуга, а онука на Олі, треба ростити, годувати, мовляв, ти доплачувала б їй хоча б 5 тисяч, їй цікавіше було б доглядати за тобою.
— 5 тисяч? – Тітка Клава аж позеленіла. – У мене дві племінниці, яких я виростила, а я буду одній із них гроші платити? А жити мені на що? Соцпрацівнику платити? Чого надумали, я за вами ходила, ви повинні мені відплатити тим же.
— І плаче, хоча пенсія в неї хороша, – каже Ірина. – Мені сестрі доплачувати? З чого? Я теж живу не шикарно, нянькою в садку працюю. А тепер ще Оля дізналася про майбутню другу операцію і взагалі збожеволіла.
— Це ще на кілька місяців історія? – обурилася сестра. – Ось ти зараз ходиш уже, а за тіткою я бігаю доглядати. А влітку ти тітку Клаву ще на мене на півроку скинеш? Я так не згодна. Не можеш сама – наймай людину, мені все одно. Тітка нас обох ростила, чому я сама її доходжувати повинна?
У тітки Клави двокімнатна квартира. За заповітом вона відійде обом сестрам у рівних частках. І за кілька днів після пропозиції сестри наймати когось для догляду за тіткою по черзі, Оля прийшла до Ірини з новою пропозицією.
— Давай так, якщо ти не можеш зараз і потім ще довго не зможеш за тіткою ходити, то сама скажи їй, що нехай заповіт перепише. Так і бути, я нотаріуса викличу та оплачу. Але так несправедливо: догляд на мені, а квартира навпіл.
Ірина навіть дар мови втратила. Загалом вона не братиме участі у фізичному догляді за тіткою всього кілька місяців, а до цього вона так само як і сестра бігала, виконуючи тіткині хотілки, мила підлогу, купала жінку похилого віку і, часом, Оля у тітки не показувалася тижнями з -за сімейних проблем.
Відмовитися від спадщини вона не може, у неї одна дочка платить за квартиру свою, а син ще винаймає житло, своїм не обзавівся. Але Оля непохитна: одна доглядати за тіткою я не зобов’язана і крапка.
— На автобусі туди не доїдеш, сама знаєш, у нас з транспортом не фонтан, так що збираюся сьогодні ввечері до тітки, потихеньку добреду: палиця в одній руці, сумка в іншій.
Тітка як до цього всього ставиться?
А їй байдуже, їй аби до неї бігали і з нею сиділи по кілька годин, можу я чи ні, що там у мене з Олею за розбіжності, – зітхає Ірина.
— А взяти її до себе? Чи не легше? – каже приятелька.
-— Не піде вона, пропонувала. Та й Оля дибки встане, буде сердитися, що я її хочу навколо пальця обвести і переконати тітку Клаву переписати заповіт.
Так і живемо.
