— Василю було соромно перед пасажирами. Він їхав і схлипував, як дитина. Бувало, що гіркі сльози накочувалися і заважали вести автобус. Хотілося кричати, але не можна. А в голові одне питання – за що? У голові одне прохання – будь ласка, не зараз.
— Ну, розповідайте!
До Василя абсолютно несподівано підсіла пасажирка.
Жінка плюхнулася на одиночне сидіння, яке колись встановили поруч із водійським, щоб змінник не тіснився в салоні.
— Що? Що розповідати? – Вася витер сльози, але вони знову зібралися в куточках очей, а потім гарячою рікою полилися по щоках.
— Що сказали? Що у вас сталося? – жінка серйозно і трохи схвильовано дивилася на водія, з її тону було зрозуміло, що краще розповісти, вона не відчепиться.
— Тяжке захворювання в мене. Уже й перевірили все. Та й… Жити хочеться, розумієте? Жити! Так, я звичайна людина. Не геній. Не дуже важлива персона. Людей не рятую, не вчу. Просто водій. Звичайне життя в мене. Дім, робота, дружина, донька. Скоро онук буде. Хочеться просто жити. Бачити, як поруч люди живуть. На світ дивитися. На дорогу. Їхати хочу. Не хочу покидати життя! А мені сказали, що півроку максимум. Не хочу! Не можу!
— Ви себе даремно не накручуйте. Фахівців зараз багато різних. Одні підтвердили, інші спростують. Усе у вас буде добре!
Жінка втомлено зітхнула і дістала з кишені товстий ланцюжок, на якому висів круглий медальйон. Вона крутила його в руці і продовжувала тихо говорити:
— Всі хочуть жити. У когось вагомі причини, доробити щось треба, допомогти комусь, обіцянку виправити. Хтось відчуває, що попереду він має створити щось важливе. Зазвичай так і є, до речі. Тому всі хочуть затриматися в цьому світі. Рідко хто спокійно приймає долю і може змиритися. Ось ви, наприклад. Кажете, просто жити хочеться. Так, хочеться. А тому, що ще не час іти. І якщо так, то все змінити можна. Можете до мене прийти. Подивлюся, що і як. Знаєте, звісно, я не всесильна, але ми придумаємо щось.
— Ви лікар? -Вася з надією подивився на пасажирку.
— Ой, мало не проїхали мою зупинку, – раптом заметушилася жінка і піднялася на ноги, – мене тут знайдете. Мене всі знають. Приходьте. І все буде добре!
Здивований Вася зупинив автобус, і пасажирка вийшла. Чоловік навіть не встиг запитати, як її звати, не дізнався, як знайти жінку. А та вже зникла в густих заростях.
— Ну і як мені шукати цю пасажирку? – прошепотів Василь.
А всього через пару кілометрів водій побачив, що на сидінні залишився її медальйон. Чоловік оглянув його вже на кінцевій зупинці. На зворотному боці він побачив гравіювання «Мар’яні на довгу пам’ять». Вася вирішив, що завтра, у свій вихідний, він поїде до того села, запитає в когось про цю саму Мар’яну. Так і пасажирку знайде і річ поверне.
Вася зупинив стареньку машину біля першого будинку. На лавці там сиділа жінка. Вона була схожа на сторожа чи охоронця. Дивиться серйозно і вирішує, пускати людину далі чи ні.
— Доброго ранку, – усміхнувся Вася, – підкажіть, знаєте, як знайти Мар’яну? Я їхав із нею в автобусі, розговорилися. Вона на цій зупинці вийшла, але річ свою впустила.
— Мар’яна, Мар’яна… Так не стало її. Років п’ять, вже як її немає, – жінка сумно усміхнулася.
— Може, родичка її? Просто написано… Ось, Мар’яна, – Вася дістав медальйон і показав жінці.
— Господи! Господи! – Зашепотіла та й почала швидко хреститися, – це її річ! Але… Я сама бачила, медальйон на ній був, коли її ховали! Хто дістав?..
— Ні! Ви не подумайте нічого такого, – почав швидко виправдовуватися Вася, – я водій, вона підсіла, стали розмовляти. Потім вона з кишені дістала кулончик, стала в руках смикати його. Каже, заходь до мене. Каже, мене тут усі знають. Каже, все добре буде…
— Так це сама Мар’яна до вас і прийшла! – Жінка закрила рот рукою, – вона ж особливою була. Шепотілися, що вона з потойбіччям вміє домовлятися. Ну а як ще пояснити, що приречені від неї на своїх ногах ішли? Але вона не всім допомагала. Так… Вибирала. Дивилася на людину і вирішувала, буде з нею працювати чи ні. Може, добро в ній виглядала. Може, ще щось… Але вам пощастило, якщо Мар’яна покликала вас, значить, ідіть. Не бійтеся. Вона була хорошою жінкою за життя. Значить, і зараз не зашкодить. Я вам підкажу, як її місце знайти…
Вася до останнього моменту сподівався, що його пасажирка не Мар’яна, а просто її родичка.
Але тепер, дивлячись на фотографію на пам’ятнику, він повірив. До нього в автобусі підсіла саме Мар’яна.
«Небіжчиця майже небіжчику допомагає», – зітхнув Вася, – «Гаразд, я повірю в усе, що завгодно, аби мені життя подовжити трохи…». Тільки що робити?
Із глибини цвинтаря донеслися голоси:
-—… Так я й кажу: ти допомагаєш і тобі допомагають. А раптом доля так складеться, що тобі пальцем лише поворухнути треба, а повернеться в сто разів більше!
Вася побачив двох бабусь, які йшли на вихід. Одна з них зупинилася біля пам’ятника Мар’яні.
—м Ой, хороша була. Багато знала. Їй, напевно, ангели на вухо нашіптували, а вона вже людям передавала. Ви посидьте в неї ще, якщо вам погано. Допомагає…
Старенькі пішли, залишивши Васю на самоті. Він дивився на фото своєї пасажирки, намагаючись подумки поговорити з нею. З кожною хвилиною йому, дійсно, ставало спокійніше. І здавалося, що все обійдеться. Думалося, що все буде добре.
— Медальйончик ваш… Як би його тут залишити, – Вася побоюючись озирнувся і присів. Прямо руками він розрив ямку біля пам’ятника і поклав туди коштовність, – не втрачайте більше. І спасибі вам.
Вася напружено дивився на дорогу. Раніше, ще темний ранок, тільки починався. Чоловік їхав у місто на чергове обстеження, намагаючись не заснути за кермом. Дорога порожня, пряма, одноманітна, так і хилить у сон.
Біля одного стовпа він побачив чоловіка. Той сидів, повісивши голову і злегка витягнувши руку. Мабуть, ловив попутне авто. Мабуть, безуспішно. Адже виглядав він, як божевільний бездомний. Розпатланий, забруднений, без одного кросівка, обличчя опухле. Такого і в машину садити гидливо.
Але Вася зупинився.
— Допомогти чим? – запитав він.
— Ееее… Я можу зателефонувати з вашого телефону? Розумію, у такому вигляді ви мене в машину не пустите. Тож я просто своїм повідомлю, де я, – ввічливо сказав чоловік і облизнув потріскані губи.
— Сідайте, – Вася відчинив пасажирські двері й дістав із багажника пляшку з водою та упаковку печива, – поїжте. І телефон тримайте…
Чоловік зробив кілька жадібних ковтків і набрав номер.
— Алло… Дорога, це я! Так, усе гаразд, живий… Не знаю, не пам’ятаю… Їхав, у сон потягнуло, заснув… Думаю, забув двері зачинити на замок… прокинувся в лісі… Я не пам’ятаю! Мене чоловік зараз підібрав… Не знаю, куди їдемо…
— Ми їдемо в бік Полтавщини, – підказав Вася.
— Додому їду, все добре… Підібрати мене… Я не знаю…
— Я їду на вулицю Квітневу. Там лікарня.
— Я на роботу їду, люба, – слабко посміхнувся чоловік, – у мене ж сьогодні останній день відпустки. Ось одразу і приступлю… Так, туди під’їжджай… Спасибі вам. Не знаю, як дякувати. Сидів тут добу. Ніхто й не зупинився. Ви єдиний. Не знаю, що зі мною стало б…
— Будь ласка, – посміхнувся Вася, – мені якось одного разу одна пасажирка сказала, що все буде добре. Ось і у вас усе буде добре. А ви справді в тій лікарні працюєте?
— Так. Я лікар. До речі. Слухайте! Якщо ви туди їдете, значить, у вас там справа! Я, мої колеги, ми зробимо все, що тільки можна!
— У мене така болячка, що не лікується. Хоча, може, й лікується, але поки що всі тільки руками розводять. Я в тій лікарні проходжу обстеження. А ось консультацію не призначили ще. Сказали, лікар поки що відсутній і коли з’явиться, не відомо. А може, це ви? Ви не Коваль, випадково, – широко посміхнувся Вася.
— Коваль, – відповів чоловік, – яка дивовижна випадкова зустріч у нас вийшла. Ви врятували мене, а я, виходить, маю тепер врятувати вас.
— Ну, як піде. Подивимося.
А взагалі так, у мене останнім часом дивовижні пасажири!
А Вася завів собі таку традицію. Він ще багато років, довго, до самої старості, поки ноги тримали, ходив до Мар’яни. Сидів і подумки розмовляв із нею. Як із доброю подругою.
