— Добре, хай твоя свекруха там страждає, хай твій чоловік до неї з розумінням ставиться — це їхні справи. Але до чого тут ти і твій ювілей? Хай вона собі сидить удома і переживає свою втрату, скільки влізе! Чому ти маєш ховатися по кутках, як школярка? І взагалі, хтось знає, скільки ще триватиме ця вселенська жалоба

— Ні, він усе-таки з нами поїхав. Щоправда, дуже просив не виставляти фотографії в інтернет і взагалі своїй мамі нічичирк, що ми таки зібралися, — відповідає Яна на закиди подруги, помішуючи ложечкою каву.

— Янцю, ну ти сама подумай, це взагалі нормально? — щиро обурюється подруга, ледь не підстрибуючи на стільці.

— Добре, хай твоя свекруха там страждає, хай твій чоловік до неї з розумінням ставиться — це їхні справи. Але до чого тут ти і твій ювілей? Хай вона собі сидить удома і переживає свою втрату, скільки влізе! Чому ти маєш ховатися по кутках, як школярка? І взагалі, хтось знає, скільки ще триватиме ця вселенська жалоба?

— Та ну його, — Яна лише втомлено відмахується. — Мені не важко було вдати, що ми нічого не святкували. А псувати стосунки з чоловіком саме зараз — ну така собі ідея, знаєш.

Звісно, я б не пропала, якби що — батьки підтримали б, але… Коротше кажучи, зібралися по-тихому і так само по-тихому відсвяткували. Хоча ти права, це якась дичина, що вже тут приховувати.

Яні ось-ось виповнилося тридцять. Перший такий серйозний рубіж! Хотілося відсвяткувати з розмахом, душевно.

Тим паче надворі стояла така розкішна травнева теплінь — сам Бог велів зібрати найближчих на батьківській дачі, насмажити запашних шашликів, посміятися досхочу.

Власне, так воно все і пройшло, але перед цим Яні довелося пережити кілька дуже неприємних моментів: спершу важку розмову з матір’ю чоловіка, а потім — і з ним самим.

Вона вирішила спустити все на гальмах і зробити так, як просив чоловік: жодних сторіз в інстаграмі, жодних фото у фейсбуці.

Донечці Яни лише два рочки, вона ще сидить у декреті, тож загострювати ситуацію в родині геть не хотілося. Подруга тепер дорікає, що Яна проявила слабкість і не відстояла власні кордони.

А от Янина мама, навпаки, каже, що все зроблено правильно: донька проявила життєву мудрість, бо ж, зрештою, у кожного в голові свої таргани.

А таргани у свекрухи виявилися ще тими.

Пів року тому вона втратила коханого чоловіка. Ні, не свого законного чоловіка і не батька свого сина, а… просто чоловіка. Чужого.

До того ж одруженого, який мав законну дружину, двох дорослих дітей і вже навіть двох онуків. У того бідолахи раптово відірвався тромб — усе сталося миттєво, безглуздо і страшно.

— Свекруха з ним зустрічалася років зо три. Потайки, звісно, а як інакше? — веде далі Яна, сумно посміхаючись.

— Час від часу він щось там вигадував дружині про «відрядження», а сам їхав на відпочинок із моєю свекрухою. Чому не розлучався? А Бог його знає!

Найімовірніше, справа була в грошах і майні — занадто багато всього спільного нажито було з дружиною. Та й міняти шило на мило на старості літ… мабуть, не бачив сенсу.

Так сталося, що мати чоловіка якраз мала їхати зі своїм судженим на море. Вони на цілий тиждень забронювали номер у дорогому готелі в Одесі.

У призначений час він не приїхав і не зателефонував. Вона чекала-чекала, а потім наважилася набрати сама, хоча й знала, що в його телефоні записана як «Ліда склад».

Слухавку взяла його донька і крижаним голосом повідомила, що вчора він раптово його не стало, а церемонія прощання — завтра.

Свекруха, ясна річ, була в стані глибокого шоку: валізи спаковані, купальники куплені, а тут таке. На похорон вона, звісно, не пішла — там же були колеги по роботі, які точно знали, що ніяка Ліда їхнім складом не завідує.

Зате вдома, для своїх, мама чоловіка влаштувала справжній мексиканський серіал із жалобою.

Зателефонувала синові в істериці, той примчав посеред ночі, сидів коло неї мало не добу, відпоював корвалолом, а потім здав на руки її найкращій подрузі.

— Дівчата, це було щось із чимось, — усміхається Яна, хоча в очах блищить роздратування. — Вона позавішувала всі дзеркала в квартирі темними хустками, вимагала, щоб ми всі ходили навшпиньках і розмовляли виключно пошепки.

Коротше, вдарилася в жалобу по повній програмі. Ні, я все розумію: боляче, втрата, самотність… По-людськи я навіть її першу істерику можу зрозуміти. Але ж усе це виглядало якось так… театрально, чи що.

Прямо невтішна вдова! Хоча яка вона вдова, давайте чесно — вона просто коханка, яка роками наставляла роги його законній дружині. Але хай навіть і так! Сум — це особиста справа кожного.

Але ж вона поводиться так, ніби ми всі тут, щонайменше, осиротіли!

— Я дуже люблю свою онучку, — трагічним пошепки, закочуючи очі до стелі, заявила свекруха десь через два місяці після кончини свого сердечного друга.

Це сталося, коли Яна з чоловіком несміливо попросили її посидіти з малою бодай дві годинки. У Яниної двоюрідної сестри був важливий виступ, і вони дуже хотіли туди потрапити.

— Але зараз у мене абсолютно немає ресурсу на неї. Вона ж дитина, вона сміється, бігає, пустує… А я просто фізично не маю сил дивитися на радість. Ви можете хоч трохи поважати моє горе?

Яна з чоловіком усе зрозуміли. І нікуди не пішли.

Минув ще час.

Свекруха справно ходила на роботу, щовечора базікала по телефону з подружками, і навіть з’їздила-таки до тієї Одеси на тиждень, щоправда, вже сама.

Одне слово, зовні нічого не видавало в ній глибокої депресії.

Але коли Яна нещодавно, як годиться, запросила її до своїх батьків на дачу відсвяткувати 30-річчя, та образилася до глибини душі.

— Яночко, я все чудово розумію: чужий біль не болить. Але як ти взагалі можеш?! Як можна щось святкувати, влаштовувати застілля, коли в нашій родині таке непоправне горе? На твоєму місці я б мала хоч краплю поваги до почуттів іншої людини. Тим паче — близької людини!

Близької людини? Свекруха? Ну, це ще як сказати. Але чого Яна категорично не могла збагнути: яке таке горе сталося саме в ЇХНІЙ родині?

І чому вона, тридцятирічна жінка, не має права радіти життю тільки тому, що пів року тому відійшов у засвіти таємний коханець матері її чоловіка?

— Ну так, — важко зітхнув чоловік, коли Яна вдома вибухнула від обурення. — Мені вже теж поперек горла всі ці її страждання, але ж… ну це ж мама. Може, давай справді не будемо нічого гучно святкувати?

Чоловік був негайно відправлений за відомим маршрутом.

Яна, зірвавшись на крик, пояснила йому, що він має повне право сидіти біля маминої спідниці, тримати її за ручку і лити сльози невідомо за ким.

А вона, Яна, поїде до своїх батьків на дачу і буде весело, з тостами і шашликами, зустрічати свій ювілей у колі друзів.

Зрештою, чоловік визнав, що дружина таки має рацію.

Погодився, що ювілей треба відзначити, а мама… ну що ж, мама може в цьому просто не брати участі. Але потім видав:

— Янусь, а давай ми їй просто нічого не скажемо? — благально подивився він. — Мала ще зовсім крихітка, вона нічого не вибовкає. А всім нашим я суворо накажу, щоб жодних фото в інтернет не кидали. Бо ж мама може зайти на твою сторінку, чи на мою, чи до твоїх батьків… Давай без цього скандалу, га?

Яні ця ідея страшенно не сподобалася. Але ж знову: декрет, дитина, фінансова залежність…

Чи варто бити горщики з чоловіком через якісь там фотографії в інстаграмі?

Свято відгуляли на славу — весело, тепло, душевно. Фотографії вийшли просто неймовірні… і так і залишилися лежати в телефонах гостей. Свекруха так нічого й не дізналася.

— Ну ти даєш… Як якась підпільниця свій власний ювілей святкувала, — досі бурчить подруга. — Пішла на поводу у старої маніпуляторки. Я б на твоєму місці взагалі не панькалася: ти маєш право жити своє життя, і крапка! Хай би собі сиділа і сумувала сама, раз їй так подобається.

***

Ось такий лист ми отримали від нашої читачки Яни. Історія, погодьтеся, неоднозначна. З одного боку — право на радість, молодість і власні свята, а з іншого — тонка межа родинного компромісу заради спокою в домі.

А на чиєму боці ви в цій ситуації: підтримали б чоловіка заради миру чи наполягли б на своєму праві святкувати відкрито?