— А ви що тут забули, кралечко? Молода, гарна, ще й без маски! Похизуватися прийшли? — Я вас не зовсім розумію, — ніяково знизала плечима Аня. — Чим хизуватися? — Та ясно чим! Своєю молодістю і вродою! Вам же на вигляд і тридцяти немає. Було видно, що жінка в масці не на жарт розлютилася. Вона рішуче відсунула стілець і гепнулася за Анин столик

Аня неквапливо доїдала свій улюблений вишневий штрудель і допивала каву, ховаючись від вечірньої метушні за затишним столиком біля вікна.

За склом накрапав осінній дощик, а тут, у кафе, було так тепло й спокійно.

Та раптом ця затишна атмосфера різко змінилася: основне світло згасло, а замість нього під стелею спалахнула грайлива кольорова ілюмінація.

У коло теплого прожектора рвучко вийшла ведуча. Її пишна сукня нагадувала білий пломбір — яскрава пляма на тлі напівтемряви. Вона енергійно перехопила мікрофон і дзвінким голосом, що аж різонув по вухах, урочисто проголосила:

— А тепер розпочинаємо наш вечір знайомств! Сьогодні чарівні пані обирають кавалерів! Підходьте до будь-якого столика, спілкуйтеся, шукайте свою долю!

Залою миттю прокотилася хвиля метушні: заскрипіли стільці, зацокали підбори. Жінки найрізноманітнішого віку підвелися і, мов ті граціозні тіні, заковзали між столиками.

Вони пильно вдивлялися в обличчя самотніх відвідувачів, ловили погляди, дарували усмішки. Але було в цьому дійстві щось спільне: карнавальні напівмаски на витончених паличках.

Жінки підносили їх до очей, ніби прикриваючись вишуканим щитом від зайвої сором’язливості.

Аня геть забула про свою каву. Вона сиділа, ледь відкривши рота від подиву, і просто кліпала очима, спостерігаючи за цим ярмарком марнославства.

…Раптом до її столика впевненим кроком підійшла незнайомка в кумедній перуці. Верхню частину її обличчя ховала маска, з-під якої виднілися лише густо нафарбовані червоною помадою губи.

Дівчина аж здригнулася, коли жінка почала безцеремонно її розглядати.

Тим часом ведуча знову заволала:

— Давайте активніше, дівчатка! Нагадую: сьогодні жінки замовляють музику!

Незнайомка, примружившись, раптом сердито просичала:

— А ви що тут забули, кралечко? Молода, гарна, ще й без маски! Похизуватися прийшли?

— Я вас не зовсім розумію, — ніяково знизала плечима Аня. — Чим хизуватися?

— Та ясно чим! Своєю молодістю і вродою! Вам же на вигляд і тридцяти немає.

Було видно, що жінка в масці не на жарт розлютилася. Вона рішуче відсунула стілець і гепнулася за Анин столик.

— Перепрошую, але це місце зайняте, — захвилювалася дівчина. — Я чекаю на свого коханого.

— От разом його і почекаємо! — різко відрізала незнайомка. Перука в неї кумедно з’їхала набік, але жінка того в запалі навіть не помітила.

— Боюся, я геть нічого не розумію, — з жахом прошепотіла Аня. — Що це за вечір знайомств і цей… маскарад? У мене тут просто побачення призначене!

Нахабна гостя лише махнула рукою, підкликала офіціантку і замовила собі легкий фруктовий напій. Вона нарешті поклала маску на стіл, і Аня змогла роздивитися її краще.

На вигляд жінці було трохи менше сорока. Обличчя мала досить миловидне, але все псувала помітна зайва вага, через яку підборіддя здавалося розмитим, а повіки — важкими й набряклими від утоми.

— Мене звати Катерина, — раптом представилася незнайомка і полегшено стягнула з голови перуку. Її власне волосся виявилося темним, густим, трохи нижче плечей. — Аж зопріла в цій штуковині. А вас, дорогенька, як величати?

— Я… Аня, — машинально відповіла дівчина.

— І скільки вам років?

— А чому вас це так цікавить? — насторожилася Аня.

— Вам двадцять дев’ять? — не вгамовувалася Катерина.

— Двадцять вісім.

— Я так і знала! На молоденьке, значить, потягнуло! А того кавалера, на якого ви так чекаєте, випадково, не Дмитром звати?

Аня мимоволі усміхнулася — ситуація ставала дедалі кумеднішою:

— Ні, знаєте, мого звати Сашком. А в чому, власне, річ? Ви мене з кимось переплутали?

— Аж ніяк. Ви з усіх присутніх тут панянок — наймолодша й найвродливіша. Мій Дмитро точно б повз таку кралю не пройшов!

— А-а-а, — протягнула Аня, починаючи розуміти суть трагікомедії. — Схоже, я второпала. Ви свого судженого тут підстерігаєте? Але я справді тут не для знайомств. Я чекаю на свого Сашка, ми домовилися зустрітися саме тут. Тільки він чомусь затримується.

— Та невже? І о котрій він мав підійти?

— О дев’ятій.

— Як цікаво! Хіба ви не знали, що щоп’ятниці рівно о дев’ятій вечора в цьому закладі розпочинається «вечір знайомств для тих, кому за тридцять»? У вас совість є, дівчино? Ви ще не доросли, а вже прийшли сюди чужих женихів перебирати!

Аня закрила обличчя долонями. Її щоки палали від сорому. А за сусідніми столиками тим часом вирувало життя: люди кокетували, сміялися. Пари пересідали по команді невгамовної ведучої, яка час від часу волала в мікрофон:

— А тепер, чарівні пані, підіймаємося і міняємося столиками! Не засиджуємося! Якщо кавалер вам не припав до душі — сміливо йдете шукати кращого!

— Якийсь жах… — прошепотіла Аня. Їй стало душно, і вона розстебнула ґудзики свого вільного пальта.

Катерина, яка сиділа навпроти, раптом підозріло примружилася:

— Ви що… носите під серцем дитя?! — скрикнула вона, помітивши кругленький животик.

— Так. І мені щось стало дуже душно, — зізналася дівчина.

— Ви чекаєте дитину від Дмитра?!

— Та Бог з вами, що ви таке кажете?! Я в очі ніякого Дмитра не бачила! — не на жарт розсердилася Аня.

— Ой, та не хвилюйтеся ви так, вам же нервувати не можна, — миттю змінила тон Катря.

— А як тут не нервувати? Ви мені побачення псуєте!

— Яке ще побачення? — щиро здивувалася жінка. — Ви ж при надії. Ви б уже мали заміжньою бути, борщі чоловіку варити!

Аня сумно опустила очі:

— Я ж вам пояснювала… Я чекала на свого Сашка. Але, мабуть, ми з малечею для нього не такі вже й важливі…

— Послухайте, ви мене точно не дурите? — з надією перепитала Катерина.

Аня прикусила губу й заперечно похитала головою:

— Клянуся, я не знаю ніякого Дмитра. І прийшла сюди зовсім не кавалерів шукати.

Дівчина тремтячими руками дістала телефон і спробувала ще раз набрати коханого, але бездушний голос оператора повідомив, що абонент поза зоною досяжності.

Від образи й утоми Аня тихо розплакалася.
Катря стривожено глянула на неї:

— Що сталося? Живіт тягне? Тільки не кажіть, що час до лікарні їхати?!

— Та ні… У мене нічого не болить. Вибачте, що я так розкисла. Просто в голові не вкладається, що Сашко… так і не прийшов.

— Ще й телефон вимкнув, от же ж паразит такий, — поспівчувала нова знайома.

За якихось десять хвилин Катерина вже виливала душу.

— Розумієш, мій чоловік у гречку скочив, — гірко зізналася вона. — Ми з Дімою рівно п’ять років тому познайомилися. І саме в цьому кафе.

— П’ять років тому?! То скільки ж часу тут відбуваються ці «вечори»?

— Ой, та вже багато років. І я точно знаю, що мій благовірний сюди частенько заглядає. Добрі люди доносять. От я й прийшла сьогодні в цю «обитель зла», щоб спіймати його на гарячому. Замаскувалася, щоб не впізнав.
Катерина зробила ковток свого соку з льодом і важко зітхнула:

— Але Дмитра я поки не бачу. Запізнюється, мабуть. Я вже всі столики обійшла, кожну потенційну суперницю оцінила. Половина, скажу тобі, вже з ярмарку їдуть, інші — ну, таке собі. І тільки ти викликала в мене справжній нервовий зрив.

— І ви вирішили посидіти біля мене, про всяк випадок, — розуміюче кивнула дівчина.

— Ну, так.

Допивши свій напій, Катря витягнула шию і почала сканувати поглядом чоловічу половину залу. На жаль, кавалери, мов приклеєні, сиділи за своїми столиками, та ще й обличчя поховали за масками.

— Пропоную почекати твого Сашка і мого Дмитра разом.

— Робіть, що хочете, — байдуже зронила Аня. — Я посиджу до закриття і поїду…

— А є куди їхати?

Аня глянула на неї так тоскно, що Катерина аж принишкла.

— Вибач. Просто ти виглядаєш такою загубленою.

— А як інакше? Я живу з мачухою. Вона не рада ні мені, ні моїй дитинці. Одна надія була на Сашка… А що тепер робити — і не знаю.

— Ой, пробач, не хотіла лізти в душу. Але я можу тобі допомогти! У мене після смерті бабусі квартира стоїть пусткою. Якщо тобі зовсім нікуди подітися, можеш там пожити. І мені спокійніше буде — догляну за тобою.

А то знаю я цих чоловіків… Ти молоденька, вродлива. Їх навіть твій делікатний стан не зупинить.

Аня вкотре широко розплющила очі. Така несподівана доброта від чужої жінки вразила її до глибини душі.

Раптом Катерина підскочила, вчепилася руками в стіл і напружено витягнула шию вперед:

— Отой чоловік зі спини ну геть-чисто мій Діма! — безапеляційно заявила вона. — Дуже схожий! І до нього якась мадам підсіла… Худа, мов тріска!

Вона плюхнулася назад на стілець і нашвидку натягнула перуку.

— Боюся, що він мене впізнає, — заторохтіла вона. — За голосом, за ходою. Анечко, сонечко, а ти не могла б сходити на розвідку? Глянути, що то за краля, а як пощастить, то ще й сфотографувати?

— Я?! — дівчина мало не поперхнулася.

Але швидко зважила всі «за» і «проти». Катерина щойно запропонувала їй дах над головою. А це означало, що не доведеться вертатися до мачухи.

— Добре, я спробую, — несміливо погодилася вона.

— От і розумниця! Значить так, слухай сюди: підійдеш до них, але обов’язково тягни за собою ногу…

— Ногу тягти? Навіщо?!

— Ясна річ, якщо ти будеш накульгувати, на тебе жоден тутешній ловелас не гляне! І ще ось… тримай, на око начепи.

Катря порилася в сумці й урочисто поклала на стіл чорну пов’язку. Піратську!
Аня аж трусилася від сміху:

— Катю, ти це серйозно?

— А то ж! Будь ти хоч Міс Всесвіт, а на криву й сліпу ніхто не зазіхне. Усім же здорових подавай! І ще згорбся отак, ніби в тебе радикуліт!

Аня підвелася, згорбилася, як старенька бабуся, і, кумедно підтягуючи ногу, почовгала до столика.

— Мамо? — жалібно протягнула вона, підійшовши впритул і поклавши руку на плече жінці-«трісці».

Та перелякано обернулася. Зблизька вона виявилася дуже стрункою і на вигляд геть юною.

— Ой, перепрошую, я помилилася. Зі спини здалося, що матінка сидить, — промимрила Аня.

«Дмитро», який до того мовчав, глухо кашлянув. Губи жінки раптом зрадливо затремтіли. Вона нервово вихопила з сумочки пудреницю.

— Буває, — сухо кивнула вона. — Пробачте, Семене, мені треба відлучитися на кілька хвилин.

Панянка підхопилася й дрібними кроками побігла в бік вбиральні. Аня почимчикувала слідом. Там незнайомка стояла перед великим дзеркалом.

Коли Аня проходила повз, та різко обернулася:

— Як ви здогадалися?

— Здогадалася про що?

— Про те, що я вам у матері годжуся! Це вас Катерина підіслала?

— Яка Катерина? Знати не знаю ніякої Катерини, — знизала плечима Аня і вже хотіла сховатися в кабінці, як почула:

— Ви не на ту ногу шкутильгаєте, дорогенька! Ви ж щойно на праву припадали, а тепер ліву тягнете!

— Так у мене обидві крутить на погоду!

— Брешете. І оцю ганчірку піратську зніміть, я більш ніж упевнена, що з вашим зором усе чудово. Як то кажуть, «у вас вус відклеївся».

— Можна я вже до вбиральні зайду? — благально попросила дівчина.

— Ще скажіть, що живіт у вас не накладний! Самій не соромно такий цирк влаштовувати? Вас точно Катька підіслала!

Аня обернулася, геть забувши про свою «радикулітну поставу»:

— Та що ви заладили: Катя та Катя?

— А те, що тут пів залу знає: Катерина заради свого Дімочки на все готова! Ця ревнива фурія до смерті боїться, що її ненаглядного хтось із рук вирве. І хоч як би вона маскувалася, її все одно тут усі впізнають за кілометр! Тож, якщо ви сиділи з нею за одним столом, а потім причалапали до мене — значить, ви з нею заодно!

Аня зірвала з ока пов’язку:

— Але ж ви не з Дмитром сиділи, а з якимось Семеном. Чого ж ви тоді так тої Каті боїтеся?

Жінка гірко зітхнула:

— Та не Семен він, а Дмитро! Просто шкода мені чоловіка. Неозброєним оком видно, що він ту Катю кинув, його від неї аж нудить. А вона почала тероризувати всіх, хто на нього бодай гляне. Бідний Діма вже й не знає, як собі пару знайти — жінки його десятою дорогою обходять.

— І ви теж її боїтеся?

— Аякже! Вона ж мене живцем з’їсть!

Жінка стягнула з рук мереживні рукавички й увімкнула воду. Аня мимоволі звернула увагу: руки в панянки були дуже сухі, вкриті сіточкою глибоких зморщок. Геть як у її мачухи. Та й шия видавала вік, хоч обличчя залишалося напрочуд гладеньким.

— Перепрошую, а скільки вам насправді років? — вирвалося в Ані.

Жінка аж сіпнулася:

— А вам яке діло?! Вас не вчили, що питати пані про вік — це моветон?!

Тієї ж миті в замку вбиральні двічі клацнув ключ. Жінки кинулися до дверей і посмикали ручку — зачинено!

— От же ж гадюка! Це точно Катьчиних рук справа! — зойкнула старша пані.

Аня почала щосили гупати в двері.

— Дарма стараєтеся, там же музика гримить! — махнула рукою її сусідка по нещастю. — Не панікуйте, рано чи пізно комусь приспічить і нас випустять.

Жінка підійшла до Ані й сіла поруч.

— Я Марина. А вас як звати?

— Аня.

— Гарне ім’я. І, мабуть, подумки смієтеся з моїх жалюгідних спроб молодитися? Знаєш, дитино, мені ж далеко за п’ятдесят. Я зробила кругову підтяжку обличчя, купу грошей вгатила, а тепер розумію — роки нікуди не сховаєш. Але ж я просто хочу знайти собі пару, бути щасливою на старість! Хіба це злочин?

Аня тепло усміхнулася:

— Знаєте, пані Марино, у мене є чудовий неодружений дядько. Йому п’ятдесят три роки. Чудовий господар! Якщо матимете бажання, я вас із радістю познайомлю.

— П’ятдесят три? — насупилася Марина. — Якось застарий. Я ж на вигляд ледь на тридцять п’ять тягну! От нехай він теж піде зробить «пластику», тоді й поговоримо!

За дверима почулися кроки, і хтось нарешті повернув ключ. Марина граціозно підвелася, випрямила спину і з поблажливою усмішкою кинула:

— Приберіть уже цей безглуздий накладний живіт, мила моя.

— Він не накладний, я справді чекаю на дитину, — щиро усміхнулася Аня, ніжно погладивши себе рукою. — У мене буде донечка.

— Та невже? Тоді вітаю від усієї душі! — Марина швидко натягнула рукавички, піднесла до очей маску і вмить перетворилася на чарівну молодицю. — Хай вам щастить, Анечко! А я піду далі шукати свою долю.

Повернувшись до зали, Аня одразу ж побачила Катрю. Вона вже сиділа за столиком того самого «Дмитра-Семена». Обидва зняли маски і влаштували гучні розбірки.

— Ти спеціально той паспорт «загубив», щоб зі мною в РАЦС не йти! — істерично волала Катерина на все кафе. — Знаю я твої фокуси!

«Ого, здається, Каті зараз точно не до мене і не до мого житла», — з полегшенням подумала Аня і прослизнула до свого столика.

Вечір набирав обертів. Навколо вирували пристрасті, а деякі новоспечені пари вже кружляли в танці. Тільки-но дівчина опустилася на стілець, як хтось ніжно поклав на стіл розкішний букет троянд.

— Привіт, рідна моя, — почула вона до болю знайомий голос. — Пробач, благаю! Ми з товаришем у невеличку аварію втрапили. А телефон я десь у траві загубив, поки колесо міняли.

Аня аж скрикнула, схопившись за серце:

— Сашко! З тобою все добре?

— Та звісно, сонечко. Поглянь на квіти — вони трохи пожмакані. Коли нашу машину крутонуло на дорозі, у мене перед очима все життя промайнуло. Знаєш, я думав тільки про одне: який же я дурень, що досі не повів тебе під вінець! Що міг так і не побачити нашу донечку… Я мав зробити це вже давно.

Сашко опустився на одне коліно, дістав із кишені оксамитову коробочку й обережно надів на Анин палець золоту каблучку.

І знаєте, на цьому божевільному вечорі знайомств таки склалася одна справжня, щаслива пара.

Життя часом підкидає нам чудернацькі випробування та дивні зустрічі лише для того, щоб у фіналі подарувати найголовніше — справжнє кохання. А чи траплялося вам потрапляти в подібні абсурдні ситуації, які несподівано оберталися великим щастям?