— Мамо, дай слово, що не втручатимешся, — просив він тоді, стискаючи її суху руку. — Прямо тут і зараз. Я все обміркував. Квартира перейде до Аліси, а вже після неї — до мого сина. Вона мені теж заприсяглася. Ну що мала робити згорьована мати, дивлячись, як її дитина тане на очах, мов воскова свічка? Дала слово

— Знаєш, Галю, я ж про те, що він усе до нитки переписав на Алісу і спеціально для цього з нею розписався, дізналася буквально за два тижні до того чорного дня… — Зоя Дмитрівна важко зітхнула і тремтячими руками обхопила чашку з гарячим чаєм.

Здавалося, ця жінка за останні п’ять місяців змарніла на десяток років, а її очі втратили всі свої барви.

— Зою, ти мене прости, але в мене це просто в голові не вкладається! — кума Галина аж сплеснула руками, ледь не розливши узвар.

— Як так-то? Є єдиний рідний син, є рідна матір, зрештою! А він бере і залишає все майно чужій жінці та її дітям? Де ж тут логіка і справедливість?

— Отак-то воно вийшло, кумонько. Я тепер ночами не сплю, всю голову собі зламала: чи подавати на ту свою обов’язкову частку у спадщині, чи ні. Часу маю обмаль, якийсь місяць лишився… — гірко відповідає жінка. — Нотаріус казав, що за законом мені, як пенсіонерці, точно щось належить…

— То й подавай, раз належить! І навіть не думай! — впевнено рубає з плеча подруга.

— Але ж… Син із мене тоді страшну клятву взяв. Сказав: «Мамо, пообіцяй, що не підеш проти моєї волі». Мовляв, Аліса йому теж свято побожилася, що вступить у спадок, а потім одразу напише заповіт на мого онука.

Тобто, поки вона топче ряст — квартира її, а потім усе дістанеться Денису.

— Зою, ти що, з місяця впала? — перебила Галина, примруживши очі. — Ти серйозно віриш, що жінка, яка має двох власних дітей, дотримає якогось там слова, даного на емоціях? Не будь такою наївною, забирай хоч те, що закон дає, бо потім лікті кусатимеш, та пізно буде!

П’ять місяців тому старшого сина Зої Дмитрівни не стало.

Та страшна болячка, з якою Максим мужньо боровся три довгі роки, таки виявилася сильнішою.

У сімдесятивосьмирічної жінки є ще донька і онуки від неї, але хіба ж це вгамує материнський біль? Максимові було всього п’ятдесят два — жити б і жити…

Свого часу, ще зовсім молодим, Максим був одружений. Від того шлюбу в нього лишився син Денис, якому зараз двадцять п’ять.

А от останні вісімнадцять років Максим жив на віру з жінкою на ім’я Аліса. Жили душа в душу.

В Аліси теж двоє дітей від першого шлюбу — син і донька, а ще простора трикімнатна квартира, що лишилася від батьків. Її діти вже на свій хліб пішли.

— Максим до них завжди тягнувся, як до рідних. Її синові навіть навчання в університеті оплачував, коли хлопець на державне не пройшов. І з донькою її завжди ладнав, — згадує Зоя Дмитрівна, витираючи очі куточком хустинки.

— Але ж, Галю, то не його кров! Чужі діти. Тим паче, там є кому і що в спадок лишати. Ну от не можу я збагнути, чому він так вчинив…

З рідним сином Денисом Максим почав більш-менш спілкуватися, коли хлопець уже школу закінчував. Розлучилися вони з його матір’ю, коли малому ще й чотирьох років не було.

І не через Алісу розбіглися, ні. Колишню невістку Зоя Дмитрівна святою не вважає: та ще щука була.

І сина проти батька та бабусі налаштовувала, і бачитися не давала, а заміж вискочила ледь не через два місяці після розлучення.

— Явно ж мала когось на стороні, ще коли з моїм сином під одним дахом жила, — досі впевнена пенсіонерка.

Аліса ж Зої Дмитрівні завжди імпонувала: спокійна, хазяйновита, доглянута.

А коли Максим зліг — ходила за ним віддано, як за малим дитям.

Але мати вважає, що дружині цілком би вистачило автівки, яку ще торік на неї переписали, та чималого банківського вкладу, відкритого на її ім’я, як тільки став відомий той страшний діагноз.

— І справді, хіба мало? — підливає масла у вогонь Галина. — Твій син ту свою квартиру всі ці роки квартирантам здавав, копійка до копійки їй в сім’ю капала. Він же в її дітей стільки грошей вклав!

А те житло Максимові від рідного батька в спадок дісталося, воно у вашому роду має лишитися. Я розумію, він хвору людину доглядала, він їй віддячив…

Але ж ти, Зою, не кліпай очима! Де це бачено — чекати, поки Аліса своє слово виконає? Тобі ж не суджено того дочекатися: їй і п’ятдесяти немає, ти просто фінансово й фізично не доживеш до того часу!

Коли Максимові винесли той страшний вирок лікарі, Аліса справді землю рила: підняла всі знайомства, возила по світилах медицини, вибила направлення в найкращу столичну клініку.

Вона сина Зої Дмитрівни, здається, і справді щиро любила. На якийсь час хвороба відступила, дала надію, а потім повернулася з новою силою.

Коли стало зрозуміло, що дива не станеться, Максим сам запропонував: «Давай розпишемося. Щоб потім у тебе ні з паперами, ні з лікарями мороки не було».

Сама Аліса стверджує, що робили це навіть не заради статків. Просто Зоя Дмитрівна вже в літах, а підписувати згоди чи говорити з реаніматологами має законна дружина, а не просто «жінка, з якою живе».

А вже як стали офіційним подружжям, Максим і заповіт склав, і ту саму клятву з неї взяв — що після неї квартира перейде його кровному синові, а не її дітям.

Бо зараз залишати житло Денису він категорично не хотів.

— У них якось не було того родинного тепла, навіть коли почали спілкуватися, — гірко пояснювала Аліса рішення чоловіка.

— Якось Максим попросив Дениса відвезти його машиною в клініку. У нас тоді якраз такий період був: стару автівку продали, нову ще не взяли. А хлопець відмовив. Сказав, що зайнятий.

Знати, що батькові лічені місяці лишилися, і дзвонити раз на місяць, та й то, коли я вже присоромлю в повідомленнях: «Чи не гризе тебе совість?» — хіба це родинні стосунки? Я розумію, його в дитинстві налаштували проти Максима, але ж те дитинство давно минуло, май свій розум…

Але ж Зоя Дмитрівна серцем чує інакше: хіба молодий хлопець винен, що так склалося?

Для них, у ті двадцять з хвостиком, чужі хвороби і їхній фінал — це щось далеке, ніби з іншої планети.

Тому її так вразило і підкосило те зізнання сина, коли він розповів про свій офіційний шлюб і взяв з матері обіцянку не оскаржувати заповіт.

— Мамо, дай слово, що не втручатимешся, — просив він тоді, стискаючи її суху руку. — Прямо тут і зараз. Я все обміркував. Квартира перейде до Аліси, а вже після неї — до мого сина. Вона мені теж заприсяглася.

Ну що мала робити згорьована мати, дивлячись, як її дитина тане на очах, мов воскова свічка? Дала слово.

А йдеться ж про гарну трикімнатну квартиру. Максим купив її, вклавши гроші, що дісталися від рідного батька (діти Зої Дмитрівни від різних чоловіків), і сам виплачував розстрочку.

Житло хоч і не в самому центрі, але квартиранти там були завжди, поки Максим жив в Аліси, тому стабільний дохід воно приносило і приноситиме.

Чоловік думав, що ці гроші дружині точно не завадять. І от — Максима не стало.

Аліса справді до останнього подиху була поруч: колола знеболювальні, мила, втішала, потім із ріднею гідно організувала все для того, щоб провести його в останню путь. А до строку вступу в спадщину — лічені тижні.

Зоя Дмитрівна геть змарніла від тих думок: як же вчинити правильно?

— От батько Максима… теж жив із іншою жінкою, але ж квартиру рідному сину лишив, — розмірковує вона вголос.

— А з іншого боку… Як же я порушу ту клятву? По-перше, я ж вмираючому синові обіцяла! А по-друге… ну, відсуджу я ту свою невеличку законну частку — і що? Аліса просто продасть ту квартиру, виплатить мені мої копійки, а собі купить іншу.

І тоді вже точно ніякого заповіту на мого онука не напише. Чи не зроблю я ще гірше?

Рідна донька та кума Галина в один голос твердять: не вір у ту святість і чужі обіцянки, бери хоч те, що за законом твоє, щоб рідному онукові дісталося.

***

Ось такий непростий, сповнений болю та сумнівів лист надійшов до нашої редакції від пані Зої. У житті часто трапляється так, що межа між юридичним правом і моральним обов’язком стає надто тонкою, особливо коли серце розбите втратою.

А як би ви вчинили на роздоріжжі цієї історії: послухали б голос закону та родичів чи дотримали б слова, даного найріднішій людині?