Моя молодша донька закохалась у 20 років. Сильно, до самозречення. Бігала на побачення, сиділа, уткнувшись у телефон, чекала на смс.
І все б добре, тільки її обранцеві було 32 роки і він був давно і міцно одружений.
— Дочко, – говорила я, – це шлях у нікуди, – у нього сім’я, діти, навіть якщо він і розлучиться, то подумай, як це виглядатиме збоку. Ти залишиш без батька двох дітей. Він буде платити аліменти, його колишня дружина зі своїми проблемами та проблемами дітей все одно буде постійно присутня у вашому житті.
Усі мої умовляння та спроби старшої сестри вплинути на Женю не приводили ні до чого. “Люблю”, твердила, ми всі витримаємо. А сама сиділа одна усі вихідні, відзначала свята з нами, а очі на мокрому місці.
— Він розлучиться, – казала, – тільки діти трохи підростуть.
І сама вірила в ту локшину, яку їй навішував на вуха чоловік-егоїст, якому було дуже зручно: є сім’я і молоденька захоплена дівчинка, яка вірить і чекає.
Не розуміла дочка, що чуже лихо – поганий фундамент для свого щастя. Час минав, ровесниці дочки створювали сім’ї, а вона чекала.
— Розумієш, – пояснювала мені, – не може він зараз піти від дружини, у нього мама хворіє, звістка про розлучення її просто доб’є. Треба трохи зачекати.
Як дружина могла не знати про їхній роман?
Невже не бачила, не підозрювала?
Або махнула рукою, просто виживала та вичікувала: чи саме закінчиться, чи реально, діти виростуть.
Зрештою, я не витримала, подивилася у дочки в телефоні номер її одруженого кавалера і зателефонувала йому, призначивши зустріч. Він ховав очі і намагався мені вішати на вуха ту саму локшину, що й моїй Жені.
— Розумієте, я не можу піти із сім’ї зараз, я дуже люблю Вашу Женю, але нам треба почекати.
Я не витримала і пригрозила особисто все розповісти його дружині, якщо він не дасть моїй дочці спокою. І знаєте, він погодився. Донька страждала цілий рік, а потім вийшла заміж. Їй було вже 28 років і 8 із них вона витратила на стосунки з одруженим чоловіком.
Я тоді сама її увагу звернула на хлопця із сусіднього будинку, який то Женю підвезе, то сумки допоможе на поверх занести. Донька придивилася до нього, та й налагодилося в них. Мені здалося, що Женя й сама закохалася.
Я раділа її заміжжю, мені дуже до душі припав і мій зять: простий і працьовитий хлопець. І дочку мою любить, і стосунки у них що треба. Потім зʼявилась і моя онучка.
Нормально у шлюбі вони прожили 4 роки. А потім я з жахом дізналася, що Женя знову бігає на побачення зі своїм колишнім коханцем.
— Дружина від нього пішла, – не стала відмовлятися дочка, – я все знаю. Про те, як ти колись стала на заваді нашим з ним стосункам. Розлучатися я не хочу. Тепер нехай усе буде так. Мого чоловіка все влаштовує. Так, згодна, що непорядно так робити по відношенню до чоловіка, але інакше не виходить.
Тепер моя дочка мучиться: і чоловіка покинути не наважується, і з коханцем порвати не може. Тепер вона чекає, що її дочка підросте, що чоловік до неї охолоне.
— Якщо влізеш ще раз, – загрожує дочка, – не пробачу. Розлучуся, поїду і внучку ти ніколи не побачиш. Це моє життя, живу, як можу та як хочу.
Що робити?
Зятя шкода, він щиро відданий своїй сім’ї, та й онуку я люблю усією душею. Жити і чекати на розлучення дочки в будь-який момент? Змучилась я.
І починаю думати, а може, даремно я тоді влізла?
Може, справді, розлучився б він нарешті і були б вони разом і дочка була б щасливою?
А зараз що?
Вони, як і раніше, зустрічаються, а постраждалих у разі розлучення буде на 2 особи більше. Хороший чоловік – мій зять, і дівчинка, яка будь-якої миті може залишитися без батька.
А нещодавно я зустріла і колишню дружину коханця дочки. Жінка сама до мене підійшла.
— Я все знала, – каже, – знала, що він мене не любить, знала, що піде, просто чекає, коли діти підростуть. А Ви своїм втручанням лише продовжили агонію нашого шлюбу. І так, я маю намір все розповісти чоловікові Вашої дочки. Вона мою сім’ю розбила і я її сім’ю не пожалію.
Живу, як на пороховій бочці. Чи це я сама винна, чи не треба було лізти?
З одного боку, я хотіла, як краще, а з іншого – тільки заплутала все ще більше.
