Білі стіни лікарняної палати тиснуть, а їдкий запах медикаментів, здається, в’ївся вже навіть у думки.
Сімдесятирічна Лідія Трохимівна важко зітхає, дивлячись у стелю, і незграбно намагається поправити ковдру лівою рукою. Права — надійно, але так безжально закована в масивний гіпс.
Три дні тому вона просто вийшла на подвір’я, спіткнулася на рівному місці — і все, світ перевернувся.
Як вона тоді, сліпа від болю, змогла набрати номер швидкої, а потім ще й додзвонитися донькам, зібравши речі на перший час — і досі не розуміє.
— Людочка мене давно до себе кличе, а тут ще й ця біда з рукою, — розгублено, з ледь помітним тремтінням у голосі, каже вона сусідці по палаті. — І як на гріх, права ж… У мої роки поки воно зростеться, та й чи зростеться як слід — сам Бог знає.
Сама Лідія Трохимівна живе далеченько, у тихому маленькому містечку на Київщині. Старша донька, Наталя, осіла ближче до столиці, у Броварах, а молодша, Людмила, — у самому Києві. Поки ті дістануться, мине пів дня.
Але відстань на карті — то пусте. Найстрашніше те, що між самими дівчатами — справжня прірва.
— Доньки мої вже років п’ятнадцять і словом не перекинулися. Образа там така, що й довіку не розплутати, — ділиться наболілим жінка.
— Вони й малими не дуже мирилися, все щось ділили, а як чоловік мій, батько їхній, відходив, то розсварилися вкрай. Навіть провідували його завжди по черзі. Якщо Наталка знає, що Люда в мене, — ноги її не буде. І навпаки.
А чорною кішкою, що перебігла їм дорогу, стала стара батькова машина. Наталя, старша, хотіла забрати її собі, просила сестру поступитися часткою по-родинному.
Людмилі те авто було ні до чого, але гроші були потрібні конче, тож у ціні не зійшлися. Молодша вперлася: машина коштує більше. У підсумку авто продали чужим людям.
Наталка за рік назбирала гривень, купила собі іншу машину, але сестрі тієї «родинної зради» так і не подарувала. Наговорили тоді одна одній такого, що й папір не стерпить. З того дня — як чужі.
Наталці вже 46 років, Людмилі — 42, а розуму чи прощення так і не додалося.
Лідії Трохимівні від того сестринського холоду самій мерзлякувато. Колись намагалася їх мирити, а потім змирилася: спільна кров ще не робить людей рідними.
Життя в доньок теж склалося по-різному. Наталя заміжня, туляться з чоловіком і двома доньками у двокімнатній квартирі. Хотіли розширюватися, та де там.
До зятя в тещі теж душа не лежить: чоловік він лінькуватий, йому б усе на дивані полежати та відпочити від трудів праведних. Старшій доньці вона, звісно, не дорікає, але з її чоловіком тримає прохолодну дистанцію.
Інша річ — Людин чоловік. Золота була людина… Тільки ж згорів рано. Проклята хвороба забрала молодого, повного сил чоловіка у 37 років. Скільки по лікарях не возили, ніхто не зміг допомогти.
Від чоловіка Люді залишилася двокімнатна, хоч і простора, квартира та єдиний син. Свекри тоді вчинили по-людськи: відмовилися від своєї частки на користь онука.
Тож тепер по документах третина квартири материна, а дві третини — хлопця.
У самої ж Лідії Трохимівни житло гарне — велика, обжита роками трикімнатна квартирка. Тільки який з неї тепер толк, якщо жінка ні собі ради дати не може, ні хаті?
Тимчасово їхати до когось із дітей? До кого? Наталя з зятем не кличуть — нікуди, та й самій через того зятя не хочеться.
А от Люда відразу примчала. Відпросилася з роботи, 13-річного сина залишила на свекруху, приїхала й сидить під палатою, чекає, що лікарі скажуть.
Якби не материнський діабет, то одразу б узялися лікувати кардинально, а так — не ризикують. Наклали гіпс та й спостерігають. Без серйозного втручання та кістка зростатиметься довго й нудно, але маємо те, що маємо.
— Я б із радістю до Людочки перебралася, хоч сьогодні, — зітхає Лідія Трохимівна.
— Вона й характером м’якша, і взагалі… Там би вже й вік свій дожила. Але ж… квартири в молодшої, вважай, немає. Переїду — тільки стісню її, бо ділити одну кімнату дорослим жінкам — то мука. Та й онук росте, куди йому діватися? От якби їй житло трохи більшим було…
— Більша житлова площа проблеми не вирішить, там же малолітньому власнику все одно треба частку виділяти, — по-житейськи розмірковує сусідка по палаті.
— Отож-бо й воно! Але Люда вчора прийшла, очі горять. Каже, пів ночі на телефоні висіла з усіма, з ким тільки можна. Є варіант: сусідка поверхом вище продає однокімнатну. Треба тільки завдаток дати, і гроші на це в неї є.
— Та це ж ідеально! — підтримує думку сусідка. — Житимеш ніби й окремо, у своїй тиші, а донька під боком. Хоч ти до неї, хоч вона до тебе. Доглядати легше. Та й потім, як тебе не стане, буде куди твоїй Людмилі подітися.
— Усе так… Та тільки ж Наталка зранку забігала. І вона — ні в яку!
— Боїться, що сестрі потім усе дістанеться?
— І через це теж. Хоча Люда готова виплатити їй грошима, не половину, а третину з продажу моєї квартири. Бо ж це справедливо, що Наталці менше перепаде — не вона ж біля мене ночі недосипатиме! А Наталя як закусила вудила! Знову згадала ту нещасну машину, те, що Люда тоді не поступилася, і тепер вимагає рівно половину.
— Оце так порівняла твоя Наталя! — обурюється співрозмовниця.
— Якась машина, через яку не треба було за батьком судна виносити, і нинішня ситуація, коли на молодшу сестру ляже догляд за матір’ю по повній програмі! Та твоя старша взагалі ні на що прав не має.
Кому горшки — тому й хата. І ніяких грошей Люда їй взагалі не винна. Продавай свою трикімнатну, не будь дурною, хай Люда купує ту квартиру на своє ім’я, і переїжджай.
— Якщо ти так зробиш, мамо, — відрізала на це старша дочка, стоячи прямо тут, у палаті. — Ти мене більше не побачиш, так і знай. Я в Людчину квартиру до тебе навіть на поріг не ступлю.
— Наталочко, доню, а як же мені бути? Якщо я тобі половину грошей з продажу віддам, мені не вистачить на те житло в Києві, Люді й так доведеться свої докладати…
— А моя дорогоцінна і страшенно розумна сестриця могла б просто забрати тебе до себе тимчасово! Нічого не продаючи!
— А далі що? Я ж не молодію. Чи багато ви до мене наїздитеся? У вас свої справи, робота, життя.
— А потім, мамо, було б видно. Ми б із чоловіком могли ті твої гроші докласти, купити більшу квартиру, і жила б ти в нас в окремій кімнаті, — не вгавала старша.
— Я б до вас із зятем не поїхала, а Люда — сама… — тихо відповіла Лідія Трохимівна.
— Ну звісно, мамо! Люда, у нас усе життя тільки Люда! Я тебе попередила…
Старша донька поїхала, розпираючись від образ. Молодша — чекає материного рішення. А Лідія Трохимівна лежить і не знає, як бути далі…
***
Від редакції:
Цю щемливу історію ми залишили майже без змін, аби зберегти всю глибину материнського болю. Життя часом сплітає такі тугі вузли, що жодним справедливим рішенням їх не розрубати — обов’язково когось зачепиш або образиш.
А як би вчинили ви, опинившись на такому важкому роздоріжжі між любов’ю до обох дітей та власною старістю?
