Ця історія трапилася з моєю доброю знайомою, Ольгою, та її чоловіком Ігорем. Оля — юристка, жінка розважлива, з отим особливим прямим поглядом і спокійними манерами, які бувають лише у людей, що знають собі ціну.
Ігор же працював системним адміністратором, такий собі тихий хлопець, занурений у свої дроти та сервери.
Світ для нього був схожий на налагоджену комп’ютерну мережу: головне, щоб нічого не «глючило», не конфліктувало, а він собі спокійно сидітиме у своєму закутку.
Але біда прийшла звідти, звідки не чекали — від самої родини. У Ігоря була сестра, Людмила. Жінка вже немолода і, знаєте, з отим вічним незадоволенням на обличчі, ніби їй весь світ щось винен.
Зустрічав я її кілька разів — погляд колючий, губи тонкі, завжди готові вистрілити якимось уїдливим слівцем. Вона не просто жила, вона ніби вела нескінченну судову тяжбу з усім людством, і відповідачем у цій справі міг стати будь-хто.
Зустрічалися вони зазвичай у свекрухи, на свята. І щоразу розігрувався один і той самий сценарій.
— Олечко, знов ти в усьому темному? — починала Людмила солодким, аж приторним голосом, ледь переступивши поріг. — І хустка ця… занадто суворо. Чоловіка не злякаєш?
Або вже за столом, коли всі розслабляться:
— Ну як там у вас, у юристів? Знов чиїсь долі ламаєте, статки відсуджуєте? — і закочувала очі, звертаючись до рідні. — Я от хоч і касиром працюю, зате душа чиста, нікого не ошукую.
Але найболючіше вона била в одне й те саме місце.
Знаєте, так буває, що лелека до хати не залітає, хоч як його чекають. І Людмила, у якої вже підростав син-підліток Сашко — хлопець у вічних навушниках, що терпіти не міг ці родинні посиденьки — била саме туди, під саме дих.
— Ігорку, а коли вже ви нас порадуєте? Мама так чекає на малечу, — зітхала вона, позираючи на Ольгу спідлоба. — Чи кар’єра таки дорожча за сім’ю?
Ольга перші роки терпіла. Зціплювала зуби, зтискалася вся всередині, але мовчала — заради миру. Потім, уже в машині, питала чоловіка:
— Ти чув, що вона верзла?
А він, не відриваючи очей від дороги, тільки бурмотів:
— Чув. Ну то й що? Не звертай уваги, Олю. Вона ж завжди така. Підстав іншу щоку, та й по всьому.
— Я не щоки підставляти прийшла у твою родину, Ігорю, — намагалася пояснити вона.
— Олю, ну не роби драми! Ти мене ніби між двох вогнів ставиш. Просто не реагуй, і вона сама заспокоїться.
Але Людмила, відчуваючи, що брат мовчки попускає їй усе, і не думала вгамовуватися. Навпаки. Її шпильки ставали дедалі тоншими, отруйнішими. Вона ніби намацувала межі дозволеного і з радістю переступала їх знову і знову.
Розв’язка настала на ювілеї свекрухи. Зібралося чоловік двадцять — уся велика рідня, куми, близькі.
Було гамірно, трохи душно від страв і розмов. Людмила, як завжди, була в центрі: роздавала поради, оцінювала закуски. Ольга сиділа осторонь, біля вікна, дивилася на дощ за склом і мріяла про те, щоб цей вечір швидше закінчився.
І ось, коли вже виголосили основні тости, Людмила дзенькнула ложечкою об келих і підвелася. Обличчя її сяяло такою фальшивою сердечністю, що аж нудило.
— Дорогі гості! Хочу підняти келих і за нашу невістку, Олечку! — почала вона, і в голосі забриніла та сама знайома сталева нотка. — Вона у нас — справжній борець! Кар’єра, успіхи, незалежність… Ми всі так за неї радіємо!
Людмила зробила театральну паузу, обвела поглядом затихлу залу.
— Особливо зараз, коли… Ну, ви розумієте, з дитячим сміхом у хаті поки не склалося. Зате які перспективи на роботі! Підніметься так високо, що, гляди, і сім’я не знадобиться! Тож вип’ємо за кар’єру, яка замінює все!
У кімнаті запала важка, нестерпна тиша. Знаєте, отака, що аж у вухах тисне. Люди почали роздивлятися свої тарілки, візерунки на серветках — аби тільки не дивитися на Ольгу.
Свекруха почервоніла і раптом почала кашляти, намагаючись якось розрядити атмосферу.
Ольга ж навіть не ворухнулася. Вона відчула, як по спині пробігла холодна хвиля, але то був не сором. То було повне, остаточне протверезіння.
І тут подав голос Ігор. Він підвівся, якось ніяково всміхаючись, покрутив у руках келих.
— Ну, Людо, що ти таке кажеш… — забурмотів він, і голос його зрадливо здригнувся. — Це ж свято… Давайте краще за маму вип’ємо. Оля… Оля у нас і справді молодець. І все у нас… усе ще буде.
Він намагався віджартуватися, згладити кути, перевести тему. І саме в ту мить Ольга встала. Усі погляди, ніби за командою, впилися в неї. Вона не дивилася на Людмилу.
Вона дивилася прямо в очі своєму чоловікові. Кілька секунд дивилася так, що в тому погляді вже не було ні болю, ні надії.
Потім вона перевела погляд на сестру чоловіка. Голос її був тихим, але кожне слово було чути в найвіддаленішому кутку завмерлої кімнати.
— А я хочу випити за нашу Людочку. За жінку, від якої тікають усі чоловіки, варто їм тільки взнати її характер. І навіть єдиний син — Сашко, коли трохи підросте, побіжить від неї світ за очі, бо знатиме, яка його матуся насправді.
Ольга дивилася їй прямо в очі й не збиралася зупинятися.
— Твої слова, Людмило, вони ж не про мене. Вони свідчать лише про твою власну, глибоку нещасність. І я дуже рада, що лікувати це — не моя спеціалізація.
Вона витримала паузу, даючи словам осісти в головах присутніх. Потім повернулася до чоловіка.
— А тобі, Ігорю — окрема дяка. Ти дав мені дуже важливий урок. Наочно показав, що моя гідність — це цілком прийнятна для тебе плата за твій сімейний спокій. Що ж. Вважай, мій рахунок оплачено.
Вона поклала серветку на стіл, поруч із недопитим вином. Взяла сумку і, не озираючись, пішла до виходу. Кроки її гучно відбивалися від паркету в абсолютній тиші. Клік дверного замка пролунав як останній удар молотка в суді.
Вона йшла пішки під отим самим дощем, який лив весь день. Казала потім, що йшла і не відчувала холоду — ні зовні, ні всередині. Тільки свободу. Таку прохолодну, легку й чисту.
Ігор знайшов її вже вдома, пізно вночі. Був блідий, розгублений, щось бурмотів про те, що «завжди ж так було», що «не треба було влаштовувати цирк», і як він тепер родичам в очі дивитиметься.
Ольга слухала його, стоячи посеред вітальні. Потім тихо перервала:
— Все, Ігорю. Досить. Я подаю на розлучення.
Він аж занімів, витріщився на неї.
— Через що?! Через один вечір? Це ж просто слова!
— Ні, — відрізала Ольга. — Через кожен той раз, коли ти обирав її, а не мене. Я більше не можу бути заручницею твого страху перед сестрою. Я зрозуміла: твій вигаданий спокій для тебе дорожчий за мою самоповагу. Це твій вибір. Я його приймаю. А тепер — шукай собі іншу. Іншу жертву для забаганок твоєї сестри. Моя кандидатура знята.
У темряві кімнати її обличчя, освітлене лише жовтим ліхтарем з вулиці, здавалося висіченим із каменю — спокійним і невразливим.
Розлучилися вони швидко, без зайвого галасу. Ігор, кажуть, так і залишився жити у своїй «мережі», де головне — щоб не було конфліктів. Людмила після того випадку трохи притихла. А Ольга отримала другий шанс розпочати все з чистого аркуша.
Дивлячись на такі історії, розумієш: справжня перемога — це не тоді, коли ти когось принизив у відповідь. Це тоді, коли ти нарешті відмовляєшся бути «зручним» ціною власної душі. В таку мить людина і стає собою.
А як ви вважаєте, любі читачі, чи можна збудувати щасливу сім’ю, якщо один із подружжя завжди намагається бути добрим для всіх, крім своєї другої половинки?
Можливо, і у вашому житті були моменти, коли доводилося вибирати між «худим миром» і власною гідністю?
