Знаєте, дівчата, чоловіча криза середнього віку — це штука вкрай непередбачувана, а часом і відверто комічна.
Один чоловік, розмінявши п’ятий десяток, купує старенького вживаного човна і на вихідні тікає на риболовлю.
Інший — раптом починає носити молодіжні кросівки, робить модну стрижку і втягує живіт перед кожним дзеркалом. А є ще третій тип.
Це ті дивовижні екземпляри, які, ледь розрахувавшись за двокімнатну стареньку квартирку на околиці міста, раптом вирішують, що стали головним призом для всіх незаміжніх дівчат країни.
Вони чомусь щиро вірять, що їхній радикуліт, лисина і вміння полагодити кран — це безвідмовний магніт для юних сердець.
Саме від такого «завидного жениха» я отримала серію листів. Читала я їх — і сміялася до сліз, і за голову хапалася. Судіть самі.
***
Лист від 15 січня
«Доброго здоров’я, пані Маріє! Пише вам такий собі Дмитро Д.
Я, як ви вже, мабуть, здогадалися, є зрілим, поважним чоловіком. Уважно перечитую ваші дописи про старших чоловіків. Мовляв, постарів — то й не ганьбися. Сиди тихо біля ровесниці й козу для онуків репетируй.
Читаю я таке і внутрішньо страшенно обурююся! Якби ви, пані Маріє, були чоловічої статі, я б неодмінно викликав вас на дуель.
Кинув би вам під ноги свою в’язану рукавицю, яка вже злегка відгонить маззю від суглобів.
А поки що — відкрию вам очі на істинний стан речей.
Ми, чоловіки на шостому десятку (та й трохи старші), є вкрай привабливими для молодих жінок. Ми, можна сказати, усі поголовно — завидні женихи.
Тільки з нами, чоловіками «волохатих» років народження, і варто заводити стосунки юним дівчатам. Тобто усіляким студенткам молодших курсів інститутів та університетів.
Мені, пані Маріє, ледь за п’ятдесят. І я — повністю, абсолютно, безумовно! — готовий до шлюбу. Я нарешті дозрів. Ступінь моєї готовності до сімейного життя ще ніколи не була такою високою.
Я — еталонний наречений.
Судіть самі. Я нарешті розквитався з багаторічними боргами. Від березня цього року я є повноправним власником сорока п’яти квадратних метрів. Багато дівчат мріють вискочити заміж за чоловіка з особистою нерухомістю.
Вони буквально вишукують таких у натовпі безхатченків. А я — не бідолаха, і окрім метрів маю ще й регулярний дохід із місця роботи.
Погодьтеся, не кожен юнак зуміє запропонувати таке забезпечення молодій дружині. Найчастіше той юнак запропонує лише орендований куток із тарганами та регулярне безгрошів’я.
Йдемо далі.
До моменту виходу на шлюбний ринок я твердо опанував навички лагодження крана, прибивання полички та тягання сіток із картоплею на четвертий поверх.
Тобто наречена (а особливо її рідня у вигляді маман і бабці) ніколи більше не посміє сказати, що в мене руки не з того місця ростуть.
Але й це ще не все!
Я, якщо дозволите, відчуваю абсолютне заспокоєння гормонів. Так-так. На дівчат дивлюся доволі байдуже. Зазвичай я розглядаю їх у трамваї. І все частіше під кутом того, чи готова вона, ця дівчина, вийти на наступній зупинці, щоб я міг швиденько сісти на її місце.
Зрештою, я їду з хворим коліном і картоплею (сім-десять кілограмів коренеплодів пру з продуктового базару).
Моя законна дружина Оля теж давно не викликає в мене ніяких поривів. Ставлення в мене до неї суто товариське, рівне.
А ваш юнак чи може похвалитися подібними якостями? Навряд чи.
Зі мною дівчині не доведеться переживати за мою вірність. Вона може спокійно відпускати мене взагалі куди завгодно. Все одно я нікуди не піду.
Хворе коліно і святе бажання посидіти у власній особистій квартирі відіграють у моїй осілості провідну роль.
Тож ось він я: із житлом, роботою, вірний і хазяйновитий чоловік. Такий набір якостей безцінний! А прищавий молодик таким набором не наділений. Куди йому!
Що скажете, пані Маріє? Тепер, коли прочитали мого листа? Навіть ви, мабуть, були б зовсім не проти пов’язати зі мною долю, якби були трохи молодшою. Визнайте ж, що ви відчайдушно помилялися.
В надії на цікаву дискусію, Дмитро Д.»
***
Лист від 15 квітня
«Пані Маріє, на зв’язку знову той самий Дмитро Д.!
Усе більше вживаюся в роль жениха. Уже почав відкладати гроші на весілля. А раптом молода захоче пишного свята?
Із випущеними в небо білими голубами та лімузинами на сто двадцять осіб. Вивчаю ресторани нашого міста на предмет проведення весільного застілля.
Дружина Оля ще не здогадується, що я жених. Пробував їй обережно натякати — залишив у ванній візитку відомої в місті свахи-тамади пані Галини та зразок весільної підв’язки для нареченої.
Оля кричала цілий вечір. Тепер скаржиться родичам, що я з глузду з’їхав.
А я не з’їхав. Я просто жених.
Чи болить у мене серце за мою дружину Оленьку? Ні, не болить. У неї на підході онуки й пенсія. Оленьці вже сорок шість — хоч це ще й осінь життя, але вже відчутно лунають зимові мотиви.
Оля — щаслива мати й небайдужа колега. Вона прожила хороше життя. Я за неї спокійний.
Вже уявляю, як знайомлю майбутню наречену з уже колишньою дружиною.
— Це мій старий друг, Ольга Павлівна, — скажу я молодій.
А старий друг Оля одразу ж поділиться з нареченою рецептами моїх улюблених страв. Я ж бо доволі вибагливий у харчуванні.
Яке щастя, що Оля вміє навчати молодь (вона викладачка біології в коледжі) і зможе доступно пояснити наступниці всі тонкощі догляду за моєю персоною.
Серйозно замислився про нащадків. А як інакше? Ось я — жених. А ось — молода жінка, яка спрагла до материнства. І для нормального материнства в неї буде все. І дах над головою, і взагалі — усе!
Трохи лише насторожує питання з нерухомістю. Бо дружина Оля, мабуть, не погодиться з моєю пропозицією віддати житло новій родині, а самій поїхати до родичів (і там готуватися до метушні з майбутніми онуками).
Пробував манівцями порозпитувати про квартиру. Старий друг Оля зиркнула на мене вкрай підозріло й переховала всі документи в невідоме місце. Знову скаржиться рідні на мій розум.
Ох і вперта ж вона!
Тому про нерухомість поки намагаюся не думати. Будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження. Наразі куди важливіше обміркувати кількість майбутніх нащадків.
З Олею маємо двох хлопців. Нехай у новому шлюбі будуть три дівчинки і два хлопчики. Для рівного, так би мовити, рахунку. Я вже натурально бачу, як їхня мати, повна сил дівчина, з головою поринає у вир виховання.
І звідти, з того виру, із безмежною вдячністю дивиться на мене — дарувальника всього цього щастя.
В надії на цікаву дискусію, Дмитро Д.»
***
Лист від 15 липня
«Пані Маріє, вітаю!
Поки ви там хихикаєте з літніх женихів, вони просто живуть і радіють життю. А на їхні серця та руки щосили претендують справжні серцеїдки.
Отже. Особисто на мої руку й серце претендують одразу дві юні красуні.
Перша поклала на мене око прямо в трамваї. Кожного вечора вона сідає зі мною в вагон на зупинці біля педуніверситету. Зайде, приготує студентський квиток, а потім так і зиркає в мій бік.
Я, помітивши таку наполегливу увагу, одразу ж дістаю документи на нерухомість. І поважно їх гортаю. Прізвище та ім’я Ольги Павлівни я завбачливо прикриваю пальцем.
Нехай знає: я цілком забезпечений чоловік. Далі я демонструю свою хазяйновитість. По-господарськи хитаю головою — мовляв, усе в цьому трамваї не по розуму зроблено, усе не для людей.
— А можна було б, — повідомляю я пасажирам, — зробити спальні місця в трамваї. Для тих, хто не виспався і бажає здрімнути після важкого трудового дня.
Потім я задумливо витягаю з кишені візитку свахи-тамади. Кручу її в руках, розглядаю на світло. Часом навіть приліплю на лоб. Щоб серцеїдка точно прочитала: хто там написаний і навіщо.
Вигляд у трамваї маю суворий. Я б навіть сказав — пісний. Нехай студентка не думає, що я якийсь гуляка. Я сиджу натуральним сухарем!
А на виході багатозначно киваю дівчині. Іноді шлю їй цнотливий повітряний поцілунок у лоба.
Друга дівчина — це наша сусідка. Зустрічаємося ми нечасто. Ця серцеїдка теж першокурсниця.
Завжди ввічливо вітається. А одного разу прийшла до нас позичити солі. І поки жінка Оля порпалася на кухні з тією сіллю, я показово пошарудів документами на квартиру (прикривши, ясна річ, ім’я Ольги Павлівни).
А далі демонстративно (трьома потужними ударами) прибив поличку майже до стелі, а якийсь кран — до підлоги. Замахнувся на мішок із картоплею. Першокурсниця аж злякалася. Вона здригнулася й затріпотіла.
Напевно, приревнувала до Ольги Павлівни. Я лише гірко посміхнувся і мовчки показав їй пояс із собачої вовни на своєму попереку. Мовляв, до Ольги Павлівни я давно байдужий.
Смійтеся далі, пані Маріє. А ми, літні женихи, сміятимемося останніми.
Дмитро Д.»
***
Від редакції:
Ось таку невигадану історію, зіткану з чоловічих ілюзій та кумедних фантазій, ми отримали на пошту нашої редакції від пані Марії з її особистих архівів😀.
Іноді здається, що з роками до людей обов’язково приходить мудрість, але, на жаль, часом вік приходить один, прихопивши із собою лише радикуліт та непереборну віру у власну невідпірність.
Цікаво, а як довго ще бідна дружина Оля терпітиме ці театральні вистави з документами на квартиру та собачим поясом замість романтики?
